"...Чутка про помордованих в’язнів у львівських тюрмах розлітається миттєво, до нас прибігла вуйна Олена і сповістила страшну новину: вуйко Льодзьо, виявляється, опинився в тюрмі на Лонцького, арештували його за кілька днів до початку війни, і от ми з мамою і вуйною біжимо на Лонцького, відразу за головною поштою тлуми люду, перед брамою пошти стоїть українська міліція з опасками і карабінами, а ближче до тюрми чути трупний запах, люди розповідають страхіття. Німці не боронять заходити на терен тюрми й поглянути на звірства недавніх визволителів. Таке враження, що ти потрапив у пекло або ж в одну з картин Брейгеля чи Босха, — гори замордованих в’язнів, не тільки чоловіків, але й жінок, дівчат, ба навіть дітей, дівчата усі перед смертю згвалтовані, деякі розіп’яті на стіні, почеплені на гаки, кілька малих дівчаток насаджені на палі, з дівочих піхв стирчать пляшки, залізяки, патики. Один львівський священик лежить з виколотими очима, другий — прибитий цвяхами до стіни, з розпоротого живота вивалилися і звисають червоні нутрощі, і я впізнаю нашого вуйця — отця Мирослава, якого перевели з Бригідок на Лонцького, і не можу надивуватися — яке прекрасне і яке спокійне його обличчя, хоч і прийняв він таку мученицьку смерть, і я, дивлячись на нього, перехрестився, мов до розіп’ятого Ісуса. Скрізь розкидані папери, протяг вривається у вікна і двері й підкидає їх. Усюди панує важкий сопух, кожен, хто заходить сюди, притуляє до обличчя хустинку, неможливо витримати тут довше, як кілька хвилин, а люди прибувають і прибувають, і вже не тільки львів’яни, а й селяни, деякі прибули своїми возами і, упізнавши когось із рідних, виносять і кладуть на воза, чоловіки роблять це мовчки й похмуро, а жінки кричать в істериці, кленуть убивць і Запитують у Бога: «За що!», але Бог і цього разу мовчить. Вози від’їжджають, за ними ідуть похнюплені родичі, львів’яни зупиняються, скидають кашкети й капелюхи, хрестяться, як під час зустрічі похоронної процесії.
Німці пригнали жидів виносити трупи з тюрми, серед них я побачив і Йоська, в його очах був такий переляк, що я підступив до німецького офіцера і сказав:
— Це музикант, композитор. У нього руки не пристосовані до такої праці. Чи не можна б його відпустити?
Офіцер поглянув на мене зі здивованою посмішкою:
— Фізична праця ще нікому не зашкодила.
З його вимови я зрозумів, що він австрієць, і продовжив:
— Ви б знали, як він виконує Штрауса! А Гайдна!
— А ви хитрун! — засміявся офіцер. — Ви здогадалися, що я австрієць, і тепер намагаєтеся мене розчулити? А що б ви робили, якби я виявився пруссаком?
— О, тоді б я пропав! — сказав я, натякаючи на те, що прусська музика відома хіба фахівцям.
— Гаразд, покличте його.
Коли Йосько підійшов, я помітив, як тремтять у нього пальці, офіцер запитав:
— То ви музикант і композитор? І любите австрійську музику?
Йосько відразу здогадався, про що мова, і закивав:
— Люблю понад усе. Вона така життєстверджуюча, така світла…
— І хто вам з австрійських композиторів найдужче подобається?
— Ігнац Якоб Гольцбауер, — гордо продекламував Йосько, аж офіцер отетерів.
— Справді? Я ніколи про нього не чув.
— Він народився у 1711 році у Відні, був диригентом оркестру віденського Бургтеатру, надвірним капельмейстером у Штутґарті і в Манґеймі, де й помер у 1783 році. Написав шістдесят вісім симфоній, двадцять одну месу і тринадцять опер, серед яких «Син лісу», «Ґюнтер фон Шварцбург» і «Танкред», — проторохтів Йосько, як по писаному, і, може, продовжував би далі, але офіцер, вочевидь, ошелешений, зупинив його:
— Можете йти. Маєте гарного товариша..."
Комментариев нет:
Отправить комментарий