"...Снаружи, на ступеньках Саймон закрывал дверь за ними при помощи ключей, к которым все никак не мог привыкнуть, пока Джейс изучал список имен возле звонка.
— Это ведь твоя, да? — спросил он, указывая на квартиру ЗА. — Почему тогда здесь написано только «Кайл»? Разве у него нет фамилии?
— Кайл хочет быть рок-звездой, — сказал Саймон, спускаясь по ступенькам. — Думаю, он прорабатывает идею только имени. Как Рианна...."
"...— Я Кайл, — сказал парень, наклоняясь под гаражной дверью. Выпрямляясь, он смахнул коричневые волосы, которые спадали ему на глаза, и протянул листок Эрику. — Я видел, что вы искали солиста.
— Вау, — сказал Мэтт. — Мы расклеивали это объявление около год назад. Я совершенно забыл о нем.
— Ага, — сказал Эрик. — Теперь мы занимаемся немного другой музыкой. Сейчас мы в основном не используем вокал. У тебя есть опыт?
Кайл — он был очень высок, хотя Саймон заметил, что не долговяз — пожал плечами.
— Не особо. Но, говорят, я умею петь. — У него была медленная, слегка протяжная дикция, более плавная, чем у южан.
Участники группы неуверенно посмотрели друг на друга. Эрик почесал за ухом.
— Можешь дать нам секунду, чувак?
— Конечно. — Кайл снова наклонился, выбираясь из гаража и закрывая за собой дверь. Саймон мог слышать, как он насвистывал снаружи. Песня была похожа на «She'll Be Cornin' Round the Mountain». Хотя, звучала не совсем в тон.
— Я не знаю, — сказал Эрик. — Не уверен, что нам сейчас нужен новичок. Я имею ввиду, мы же не можем рассказать ему о вампиризме, или можем?
— Нет, — сказал Саймон. — Не можете.
— Ну, тогда, — Мэтт пожал плечами. — Очень жаль. Нам нужен вокалист. Кирк поет отстойно. Без обид, Кирк.
"...— Ему не нужны искусственные клыки, — раздраженно сказала Клэри, опуская телефон. — У него есть настоящие. И вы их видели.
Это было правдой. Саймону пришлось выпустить клыки, когда он поделился этой новостью с группой. Сначала они думали, что он повредил голову или получил нервный срыв. Но когда он сверкнул клыками, они пришли в себя. Эрик даже признался, что был не особо удивлен.
— Я всегда знал, что вампиры существуют, чувак, — сказал он. — Потому что, знаешь, есть люди, которые будто бы всегда выглядят одинаково, даже когда им около сотни лет? Вроде Дэвида Боуи? Это потому что они вампиры..."
"...Чутка про помордованих в’язнів у львівських тюрмах розлітається миттєво, до нас прибігла вуйна Олена і сповістила страшну новину: вуйко Льодзьо, виявляється, опинився в тюрмі на Лонцького, арештували його за кілька днів до початку війни, і от ми з мамою і вуйною біжимо на Лонцького, відразу за головною поштою тлуми люду, перед брамою пошти стоїть українська міліція з опасками і карабінами, а ближче до тюрми чути трупний запах, люди розповідають страхіття. Німці не боронять заходити на терен тюрми й поглянути на звірства недавніх визволителів. Таке враження, що ти потрапив у пекло або ж в одну з картин Брейгеля чи Босха, — гори замордованих в’язнів, не тільки чоловіків, але й жінок, дівчат, ба навіть дітей, дівчата усі перед смертю згвалтовані, деякі розіп’яті на стіні, почеплені на гаки, кілька малих дівчаток насаджені на палі, з дівочих піхв стирчать пляшки, залізяки, патики. Один львівський священик лежить з виколотими очима, другий — прибитий цвяхами до стіни, з розпоротого живота вивалилися і звисають червоні нутрощі, і я впізнаю нашого вуйця — отця Мирослава, якого перевели з Бригідок на Лонцького, і не можу надивуватися — яке прекрасне і яке спокійне його обличчя, хоч і прийняв він таку мученицьку смерть, і я, дивлячись на нього, перехрестився, мов до розіп’ятого Ісуса. Скрізь розкидані папери, протяг вривається у вікна і двері й підкидає їх. Усюди панує важкий сопух, кожен, хто заходить сюди, притуляє до обличчя хустинку, неможливо витримати тут довше, як кілька хвилин, а люди прибувають і прибувають, і вже не тільки львів’яни, а й селяни, деякі прибули своїми возами і, упізнавши когось із рідних, виносять і кладуть на воза, чоловіки роблять це мовчки й похмуро, а жінки кричать в істериці, кленуть убивць і Запитують у Бога: «За що!», але Бог і цього разу мовчить. Вози від’їжджають, за ними ідуть похнюплені родичі, львів’яни зупиняються, скидають кашкети й капелюхи, хрестяться, як під час зустрічі похоронної процесії.
Німці пригнали жидів виносити трупи з тюрми, серед них я побачив і Йоська, в його очах був такий переляк, що я підступив до німецького офіцера і сказав:
— Це музикант, композитор. У нього руки не пристосовані до такої праці. Чи не можна б його відпустити?
Офіцер поглянув на мене зі здивованою посмішкою:
— Фізична праця ще нікому не зашкодила.
З його вимови я зрозумів, що він австрієць, і продовжив:
— Ви б знали, як він виконує Штрауса! А Гайдна!
— А ви хитрун! — засміявся офіцер. — Ви здогадалися, що я австрієць, і тепер намагаєтеся мене розчулити? А що б ви робили, якби я виявився пруссаком?
— О, тоді б я пропав! — сказав я, натякаючи на те, що прусська музика відома хіба фахівцям.
— Гаразд, покличте його.
Коли Йосько підійшов, я помітив, як тремтять у нього пальці, офіцер запитав:
— То ви музикант і композитор? І любите австрійську музику?
Йосько відразу здогадався, про що мова, і закивав:
— Люблю понад усе. Вона така життєстверджуюча, така світла…
— І хто вам з австрійських композиторів найдужче подобається?
— Він народився у 1711 році у Відні, був диригентом оркестру віденського Бургтеатру, надвірним капельмейстером у Штутґарті і в Манґеймі, де й помер у 1783 році. Написав шістдесят вісім симфоній, двадцять одну месу і тринадцять опер, серед яких «Син лісу», «Ґюнтер фон Шварцбург» і «Танкред», — проторохтів Йосько, як по писаному, і, може, продовжував би далі, але офіцер, вочевидь, ошелешений, зупинив його:
"...Уночі, з понеділка на вівторок, запанувала раптова тиша, уже не траскали двері, не тупотіли кроки, не чутно було голосів і гуркоту моторів. На подвір’ї почулися жіночі голоси, хтось загукав, що енкаведисти покинули тюрму. Зчинився рух, по усіх камерах в’язні намагалися розбивати двері, ми виламали з печі залізний вершок і били ним щосили, але даремно. А тим часом у коридорі вже лунала біганина, метушня. Я зіп’явся до вікна і побачив на подвір’ї купу в’язнів, вони чогось крутилися і не насмілювалися підійти до брами. Раптом я зауважив Яся, він і ще кілька в’язнів волочили залізну щтабу, за хвилину наші двері уже були виламані, і ми впали одне одному в обійми, але часу було обмаль, енкаведисти могли повернутися, а надворі вже починало світати.
— Де Лія? — запитав я, коли ми вибігли на подвір’я.
— Ми розбили її камеру також, вона чекає нас у брамі по той бік вулиці, біжімо хутчій.
Ми вибігли на вулицю і побачили два совєтських танки, постріли пролетіли над нашими головами, хтось кинувся назад на подвір’я, але ми з Ясем біжимо простовіч, ліпше згинути під кулями, ніж повертатися у те пекло. З розгону влітаємо в якусь браму, там уже Лія: «Сюди, сюди!» — махає рукою і веде в садок, в кінці якого дерев’яний паркан. Біля паркану гілляста акація, хапаємося за гілку, підтягуємося й опиняємося в іншому садку, а з нього через браму вибігаємо на Браєрівську. Тут ні душі. Ми врятовані. Шимон з Яськового будинку відчиняє нам браму і шепоче: «На стрих! На стрих! Але ціхо, бо совєтські жиди… тьху, євреї… ті — на першому… ще не виїхали, ще торгуються — драпцювати чи нє… Ти, Яську, до себе не заходь, я сам мамі піду скажу».
Знесилені, падаємо на стриху на якісь мішки і старі меблі й обзираємо одне одного, а щойно потому починаємо обніматися, і сльози заливають нам очі, я не втримуюсь і спазматично хлипаю, а Лія гладить мене по голові, і я відчуваю, як наші сльози єднаються, як її тіло здригається, я проводжу рукою по її спині і кажу:
— На твоїх ребрах тепер можна грати Баха, — і ми регочемо крізь сльози і розпач..."
"...В «Призраках ночи» Равеля три части. Джейс сыграл первую, встал из-за инструмента, вышел на кухню, снял со стены телефон и сделал единственный звонок. Затем вновь вернулся к пианино и «Призракам ночи».
Когда третья часть произведения подходила к концу, на лужайке перед домом заплясал луч прожектора. Через пару секунд он погас, но Джейс уже встал и потянулся за курткой.
Бесшумно закрыв за собой входную дверь, он спустился с крыльца. На лужайке его ждал мотоцикл — странная машина, похожая на живой огранизм. Выхлопные трубы напоминали вздутые вены, погасшая фара тускло поблескивала, как глаз циклопа. Мотор глухо рокотал. Мотоциклист в коричневой кожаной куртке вопросительно смотрел на Джейса прищуренными глазами из-под спадающих на лоб кудрей. Острые клыки обнажились в улыбке. Разумеется, ни мотоцикл, ни его хозяин не принадлежали к живым, пусть даже таковыми казались, — их обоих питала энергия демонов, сила ночи..."
"...Приемник они включили, едва отъехав от дома, на ухабистой Дерри-роуд, откуда свернули на Пост-роуд (заасфальтированную улицу с двусторонним движением, одну из немногих благоустроенных дорог на острове), вскоре на стороне Келли мелькнул знававший лучшие времена указательный столб с неразборчивыми названиями, которые не успели толком разглядеть ни Келли, ни Сенатор, хотя оба уловили среди прочих нужное им: «Брокденская пристань, 3,5 мили». Сенатор, пребывавший в прекрасном настроении, весело насвистывал что-то сквозь зубы, крупные белоснежные зубы отменной формы, а потом произнес с сентиментальным вздохом: «Бог мой! Эта мелодия уносит меня в прошлое» – в это время из динамиков, расположенных у заднего сиденья, доносилась музыка, несколько заглушенная рокотом кондиционера, который Сенатор сразу, как только включил зажигание, перевел на полную мощность, это было звучавшее гнусаво-печально инструментальное переложение песни, которую Келли Келлер сразу не распознала.
Слегка тронув Келли локтем, Сенатор сказал – и это прозвучало не столько упреком, сколько дружелюбным поддразниванием:
– Думаю, ты этого никогда не слышала?
Келли прислушалась. Ей очень хотелось приглушить яростно гудевший кондиционер, но она не решалась: в конце концов, автомобиль принадлежит Сенатору, а она всего лишь пассажирка. Арти Келлер определенно не одобрил бы, если бы его спутник начал возиться с переключателями на щитке управления. Келли Келлер осторожно произнесла:
– Что-то знакомое. Только не помню названия.
– Старая песня «битлов» – «Все одинокие люди».*
– Да, – радостно закивала Келли. – Конечно!
Это была уже музыка Нового времени, хотя и без слов. Синтезаторы, всякие акустические приспособления. Музыка выдавливалась, будто паста из тюбика.
– Могу поклясться, что ты конечно уж не поклонница «битлов»?! – произнес Сенатор все с той же дразнящей интонацией. – Слишком молода. – Это был не столько вопрос, сколько утверждение..."
"...Через неделю и еще один день кропотливой работы череп был закончен. Все фрагменты встали на места, а вместо недостающих Кайл сделал синтетические, и череп выглядел цельным. Воспрянув духом, он сделал с него отливку и начал лепить на ней из глины лицо. Пальцы работали быстро, точно вспоминая. На этой стадии реконструкции, чтобы отметить прогресс, он ставил себе другие компакты: несколько кантат Баха, Седьмую и Девятую симфонии Бетховена, Марию Каллас в «Тоске»..."
"...Когда Кайл начал работать с черепом у себя в лаборатории, в колледже, жертва была мертва уже примерно четыре месяца — лето в южном Нью-Джерси стояло почти тропическое. А в лаборатории Кайл поддерживал температуру около 18С. Слушал музыку: «Хорошо темперированный клавир» и «Гольдберг-вариации» Баха в исполнении Гленна Гульда* — вот что подходило ему больше всего. Музыка блистательная и точная, быстрая, сверкающая, как водопад, она существовала лишь в настоящем; музыка без чувства, без ассоциаций...
...К концу второго дня он устал и от Баха, и от Гленна Гульда. Мычание пианиста уже не казалось эксцентричным и стало просто непереносимым. Близость чужих мыслей, будто запах тела, который тебе совершенно не нужен. Он пытался слушать другие компакты — фортепиано, виолончель без аккомпанемента, но потом сдался и работал в тишине. Только тишины, конечно, не было и в помине..."
* Гленн Херберт Гульд — знаменитый канадский пианист, наиболее известный благодаря своим интерпретациям музыки Баха. В 1964 году он прекратил давать концерты и сосредоточился на звукозаписи своих выступлений.
