"...Я слышал за спиной их шаги, приглушенные пружинящим травяным ковром. Оркестр играл теперь одну из полувоенных тем Гленна Миллера — американскую танцевальную музыку явно выбрали специально для принца. Несколько минут у нас ушло на то, чтобы обойти виллу. Теперь мы шли по выложенной плиткой дорожке, звуки музыки и праздничный шум делались все глуше..."
"...конечно, о вкусах не спорят, как и об отсутствии таковых, кому пизденка, а кому и ручная работенка, я не понимаю популярности Фолкнера, бейсбола, Боба Хоупа, Генри Миллера, Шекспира, Ибсена, пьес Чехова. Дж. Б. Шоу вызывает у меня непрерывную зевоту, и Толстой тоже. «Война и мир» — крупнейшая неудача со времен гоголевской «Шинели». о Мейлере я уже говорил. Боб Дилан, по-моему, явно переигрывает, тогда как Донован, кажется, наделен подлинным вкусом, я просто не понимаю, в боксе, профессиональном футболе, баскетболе, похоже, привлекает сила, ранний Хемингуэй был хорош. Дос был грубияном. Шервуд Андерсон весь неплох, ранний Сароян. теннис с оперой оставьте себе, новые автомобили — пропади они пропадом, колготки — брр! кольца, часики — брр! очень ранний Горький. Д. Г. Лоуренс — молодчина. Селин — какие сомнения! яичница — дерьмо. Арто — когда приходит в ярость. Гинзберг — иногда, борьба — что??? Джефферс — конечно, и так далее, и так далее, сами знаете, кто прав? разумеется, я. а как же иначе!.."
"...Глядя на белых чаек, ныряющих в море и поднимающихся над водой с бьющейся в когтях добычей, Бродка вспоминал далекое детство.
Он очень хорошо помнил тот день, когда его, девятилетнего, мать отправила в интернат бенедиктинцев. Помнил, как он впервые сбежал оттуда в четырнадцать, не в силах примириться с суровым воспитанием, как три дня спал в сарае, пока голод не выгнал его из укрытия, а затем попал прямо в руки полицейского патруля. Бродка вдруг вспомнил, как он против воли матери купил в рассрочку тромбон, не имея при этом возможности выплатить проценты. Он мечтал стать вторым Гленном Миллером, но, конечно же, был слишком самонадеянным…"
"...Усього на мить її розум заповнився такою реальною картиною, що вона
здалася спогадом… і не просто банальним спогадом, а одним із тих, що їх
цінуєш, із тих, що їх бережеш для вельми особливих оказій і рідко
згадуєш про них уголос. Вогні… сотні, можливо, тисячі їх. Вогні й
кольори, постріли корків шампанського, сорокачленний оркестр грає «У
настрої» Ґлена Міллера*. Але Ґлен Міллер пішов на дно в своєму
бомбардувальнику ще до її народження, звідки вона могла мати спогади про
Ґлена Міллера?.."
* Glenn Miller (1904—1944) — знаменитий музикант, композитор,
аранжувальник, бенд-лідер; 15 листопада 1944 року вилетів з Англії до
звільненого від німців Парижа, щоби грати там для солдатів, його літак
безслідно пропав над Ла-Маншем, Міллер офіційно вважається зниклим
безвісти в бою. «In the Mood» (1939) — танцювальна композиція джазового біг-бенду Ґлена
Міллера, яка набула світової популярності після того, як його оркестр
знявся у фільмі «Серенада Сонячної долини» (1941).
"...Он взглянул на свои руки, они лежали на скатерти и, казалось, принадлежали кому-то другому. Еще он обнаружил, что пролил красное вино и соус, он поковырял пятно, втирая его в скатерть. Язык и губы отяжелели; он потрогал губы, но с ними все было в порядке, а тело охватил жар, особенно лоб, шею и лодыжки. Неужели он напился? Впервые в жизни. Он с ранней юности состоял в разных христианских объединениях и никогда не экспериментировал ни с алкоголем, ни с чем-либо другим. Что это за музыку она поставила? Ах да, он ее узнал, Гленн Миллер «In The Mood». Боже всемогущий, надо бы как-то двигаться домой..."
"...- Мне нужна пластинка. Не знаю, как называется. Но вы узнаете. Вот эта музыка. - И она напела мелодию, звучавшую утром по радио и у нее в голове.
- «Серенада лунного света». Она у меня есть, но как ты собираешься расплачиваться? Хоть я и сбавил тебе несколько шиллингов на этом ящике, у тебя ушло все подчистую, так ведь?
Касси лишь сосредоточила на нем взгляд и, едва заметно покачиваясь, скрестила ноги в лодыжках.
Хозяин магазина насупился, но прошел за прилавок и, порывшись в пластинках, нашел запись Глена Миллера.
- Ладно, бери. Но когда появятся деньги, отдашь. Ясно? Не понимаю, с чего я это делаю.
«Потому как у меня власть над тобой», - подумала Касси...
...- Мне нужна пластинка. Не знаю, как называется. Но вы узнаете. Вот эта музыка. - И она напела мелодию, звучавшую утром по радио и у нее в голове.
- «Серенада лунного света». Она у меня есть, но как ты собираешься расплачиваться? Хоть я и сбавил тебе несколько шиллингов на этом ящике, у тебя ушло все подчистую, так ведь?
Касси лишь сосредоточила на нем взгляд и, едва заметно покачиваясь, скрестила ноги в лодыжках.
Хозяин магазина насупился, но прошел за прилавок и, порывшись в пластинках, нашел запись Глена Миллера.
- Ладно, бери. Но когда появятся деньги, отдашь. Ясно? Не понимаю, с чего я это делаю.
«Потому как у меня власть над тобой», - подумала Касси...
...Победу отпраздновали, конечно же, у Марты. Дом заполнили сестры и местные активисты Лейбористской партии. Все пили пиво, ели сэндвичи. На торжество приехала даже Лилли из Оксфорда. В праздничной суете, за пением и шумом голосов никто не заметил отсутствия Кэсси, которая всю вечеринку провела у себя наверху, глядя в окно. Почти никто не обращал внимания на звуки «Серенады лунного света» с новой пластинки на ее стареньком патефоне....
...Гордон ушел к машине, а Марта, выпившая портера больше обычного, тяжело опираясь на палку, тем временем направилась к туалету в коридоре. Не успела она дойти, как оркестр заиграл «Серенаду лунного света». Марта обернулась посмотреть, как ее дочери, теперь молодые жены, шли к мужьям, чтобы, обнявшись, медленно закружиться с ними в чувственном танце. И Бити, и Кэсси увидели, что Марта смотрит на них из коридора. Они помахали ей руками и чуть улыбнулись из толпы танцующих. Марта удовлетворенно вздохнула всем своим старым телом..."
"...Рикливий сакс і гучі-кучі барабанщик своєю грою підпирали гурт, що звався «Діаманти». Звучала пісня «Стролл»*. Але діти танцювали інший танок. Не зовсім стролл. Прогулянковий крок — стролл — був першим, який вивчили ми з Кристі, коли ввечері щочетверга почали відвідувати уроки танців. Це парний танок, щось таке на кшталт криголаму, коли пара за парою протанцьовують проходом між парубків і дівчат, котрі плескають їм у долоні. Повернувшись до залу, я побачив дещо інше. Тут хлопці й дівчата сходилися одне до одного в обійми, ніби у вальсі, а тоді знову розходилися в протилежні від своїх попередніх позицій боки. Віддалившись, вони погойдувалися на п’ятах, вихитуючи стегнами наперед, рух чарівливий і водночас еротичний...
... — Я вже була почала за вас хвилюватися! — гукнула Сейді, перекрикуючи музику. — Там все в порядку? — У повному! — гукнув я їй у відповідь. — Що це за танок? — Це медісон! На «Бендстенді» його танцюють вже цілий місяць! Хочете, я вас навчу? — Леді, — промовив я, беручи її за руку, — краще я вас учитиму. Діти побачили, що ми надходимо, й розсунулися, заплескали в долоні, почулися вигуки: «Місце містерові Е!» та «Покажіть йому, як ви вмієте, міз Дангіл!» Сейді, сміючись, підтягнула еластичний вінчик, закріплюючи хвіст волосся в себе на потилиці. Розцвічені яскравим кольором щоки зробили її більш ніж просто гарненькою. Вона відхилилася назад на п’ятах, плескаючи в долоні, струшуючи плечима разом з іншими дівчатами, а потім рушила вперед, до моїх рук, дивлячись угору, мені в очі. Я радів, що достатньо високий для того, щоб вона мала таку можливість. Ми обернулися, мов ті заводні фігурки молодої з молодим на весільному пирогу, і розійшлися. Я глибоко вклонився й крутнувся на кінчиках пальців з простягнутими руками, як в Ела Джолсона в пісні «Маммі»**. Це додало аплодисментів, а дівчата навіть видали трішки передуючого бітломанії верещання. Я не викаблучувався (ну гаразд, хіба що трішки); мені справді радісно танцювалося. Я вже так давно не танцював. Пісня скінчилася, рикливий сакс, затихаючи, відходив у ту рок-н-ролову вічність, котру нашому юному діджею подобалося називати кладо-драйвовищем, і ми теж пішли з танцювального плацу. — Боже, як це було чудово, — сказала вона. Потім взяла мою руку і стиснула. — Ви чудовий. Перш ніж я встиг щось відповісти, в колонках загримів голос Доналда: — На честь наших двох наставників, котрі, як виявилося, уміють по-справжньому танцювати — це вперше в історії нашої школи — новий подих минувшини, річ, що випала давно із популярних списків, але не з наших сердець, душ і мізків, пласт, що має значення, просто з колекції дисків мого власного татуся, про котру він поняття не має, що я її сюди сьогодні прихопив, а якщо хтось із вас, стильних котиків і кицьок, йому про це доповість, я таки вляпаюся в халепу. Петрайте тему, всі ви, круті рокери, ось так робили це, коли наші містер Е. та міз Д. іще навчалися у школі! Всі присутні обернулися, дивлячись на нас і… ну… Знаєте, як ото буває, коли ви вночі десь надворі і бачите раптом, як краєчок хмари загоряється ясним золотом, і ви розумієте, що за секунду або дві визирне місяць? Ось таке відчуття мене й пойняло тоді, коли я стояв серед легкого колихання серпантинових стрічок у спортивному залі Денголмської консолідованої середньої школи. Я знав, що саме заграє зараз діджей, я знав, що ми під це будемо танцювати, і я знав, як саме ми танцюватимемо. А тоді воно почалося…Фа-ба-да… фа-ба-да-да-дам… Ґлен Міллер «У настрої»***. Сейді сягнула рукою до потилиці й стягнула еластичний вінчик, звільнивши волосся. Вона так і не переставала сміятися, а тепер почала похитувати стегнами, поки що хіба трішечки. Волосся плавно сковзало з одного її плеча на інше. — Ви вмієте свінгувати? — підсилюючи голос, щоби вона почула мене крізь музику. Знаючи вже, що вона вміє. Знаючи, що вона буде. — Ви маєте на увазі справжній лінді-гоп? — перепитала вона. — Саме це я маю на увазі. — Ну…"
* «The Diamonds» — заснований 1953 року канадський вокальний квартет, їхня хітова пісня 1958 року «The Stroll» («Прогулянка») — це повільний рок-н-рол з «крокуючим» ритмом.
** Al Jolson (1886–1950) — емігрант з Литви, свого часу був найвище оплачуваним співаком і кіноактором у США; пісню «Mammy» він виконав у першому звуковому фільмі «Джазовий співак» (1927), а пізніше ще в кількох.
"...— Обережніше з моїм програвачем, Тозіер, — скинулась Беверлі. — Я сама гроші на нього збирала. — А потім до мене. — Він крутить тільки такі диски, що на сімдесят вісім та сорок п’ять обертів. Правда, я загубила ту пластикову штучку, що її треба вставляти в дірки сорокап’яток, тому тепер граю тільки сімдесят восьмі.
— Сорок п’ять обертів згодяться, — кивнув я. — Заведіть платівку знову на цій швидкості.
Засвоювання свінгових танцювальних рухів у сповільненому темпі — це було те, чому ми з Кристі навчилися тоді на курсах.
— Казна-що, дяпчику, — промовив Річі. Він перемкнув регулятор швидкості збоку на програвачі й знову завів платівку. Тепер вона звучала так, ніби всі музиканти в оркестрі Ґлена Міллера наковталися кваалуда.
— Окей, — простягнув я руки до Беверлі. — Річі, а ти дивися.
Вона подала мені свої руки з повною довірою, дивлячись угору на мене широко розплющеними, зачудованими синіми очима. Я загадався, де вона і хто вона у 2011 році. Якщо вона взагалі там ще жива. Якщо припустити, що так, то чи пам’ятає вона того дивного чоловіка, котрий ставив дивні запитання й одного разу, сонячного вересневого дня, танцював з нею під тягучу версію мелодії «У настрої».
Я пояснив:
— Ви, друзі, і так робили це повільно, а зараз робитимете ще повільніше, але все одно будете триматися ритму. Матимете для кожного руху повно часу..."
"...Так я стояв там, дивився й не бачив, чув, але ледь усвідомлював неголосні звуки ритмічної музики — щось таке з мідними трубами. Я думав про те, як мало я досяг цього ранку. «Ти можеш змінити минуле, — казав мені Ел, — але це не так легко, як тобі може здатися».
Що ж це за музика? Щось бадьористе, з невеличким внутрішнім прискоренням. Від неї мої думки навернулися до Кристі, туди, в раніші наші дні, коли я був нестямно захоплений нею. Коли ми перебували в захопленні одне від одного. Фа-ба-да… фа-ба-да-да-дам… Часом, не Ґлен Міллер?...
...Фа-ба-да… фа-ба-да-да-дам…
А таки дійсно Ґлен Міллер. «У настрої», мелодія, яку в мене малися причини добре знати. Мені стало цікаво, і я пішов на звуки музики...."
— Я тебе прошу. А якщо захочеш привести в порядок зачіску перед якоюсь зі своїх ділових зустрічей, завітай до перукарні Бавмера. Він добре знається на своїм ділі.
— Дякую. Ще одна цінна порада.
— Поради безплатні, інша справа кореневе пиво — «американцю, продано»*. Гарного вам перебування в Мейні, містере Емберсон. До речі, Френкі, допивай свій коктейль і катай назад до школи.
— Аякже, тату, — цього разу мені підморгнув юний Френк.
— Френку? — озвалася закличним голосом одна з леді. — А ці помаранчі свіжі?..."
* Анічетті цитує назву популярної в часи його юності композиції «Sold, American», записаної оркестром Ґлена Міллера 1938 року.
