"...Ешелон зривається і летить далі.
В грюкоті коліс зринає пісня, важка, бурлацька. І наростає, наростає...
Вона починається з одного голосу — з того голосу, що говорив «Я... Григорій!..». Понурий і глибокий, він починає пісню, ніби віддираючи стьожку від серця:
«Та забіліли сніжки... Забіліли білі... Ще й дібровонька...»
Кінчаючи рядок, мелодія завмирає, губиться в грохоті коліс, ось-ось загубиться. Тоді другий голос, як побратим, враз підхоплює її, міцно, дерзко:
«Ще й дібровонька!..»
І разом з першим на повні груди:
«Та й заболіло тіло бурлацькеє біле... ще й голівонька...»
Два голоси — два друзі. До них долучається третій. Пісня б'ється, як птах у домовині. А далі, вириваючись геть з тієї домовини, з того черева драконового, покриваючи грюкіт і вищання коліс, тая пісня в три голоси здіймається на крила, вилітає назовні і летить слідом, шугає і б'є крильми над спиною дракона.
Вартовий оскаженіло б'є колбою в стіну вагона:
— Адставіть пєсні!!!
І гатить колбою рушниці щосили, пересипає грюкіт фантастичною лайкою:
— Ад-стт-а-ві-і-іть!!.
«...Ще й голівонька... та ніхто не заплаче по білому тілу...»
Вартовий перестає бити у стінку, не в силі обірвати пісню. Мелодія все більше стає потужною, кипить, вирує...
Поїзд летить зі скреготом і гулом, і, може, то не пісня вже, може, то йому в цім вирі скреготу і шалу мерещиться вже колись чуте, а може, колись і самим співане; може, то поїзд свистить і гуде, може, грюкотять і клекочуть колеса; може, то вітер сибірський гуде стоголосо... Вартовий обійняв рушницю і так стоїть, важко спершись спиною об стінку...
«Та тільки заплаче, тільки заридає товариш його... товариш його...»
Хмари їдучого диму лоскочуть ніздрі, душать за горло; диявольским реготом реве «Й.С.».
«Ой, брате мій, брате, — товаришу рідний... може, я й умру... Може, я й умру...»
Повінь незміряної туги, чи гніву, а чи понурого смутку... В'ється та пісня над драконом, стелиться над торами, б'є крилом під колесами. А він її ріже, він її чавить, він її роздирає на шмаття, замітає рештки вогненним хвостом і летить, летить.
А за ним тягнуться дві криваві, дві безконечні смужки, — миготять, вилискують... Дві жилки висотані з пісні, ні, з серця висотані, — простяглися аж ген-ген і тягнуться слідом. З вітчизни втраченої тягнуться слідом за тим серцем, висотуються з нього, набряклі кров'ю; напнулись до безкраю і ніяк не можуть урватись.
«...Може, я й умру... може, я й у мру...Та зроби ж мені, брате, товаришу рідний, з клен-древа труну...» ..."
Мар'яна Садовська "Да забіліли сніги (Бурлацька)"
Комментариев нет:
Отправить комментарий