— Нет. Я когда-то жил в Норвегии. Теперь живу здесь. И зовут меня Эрленд.
— А я — Йоргес. Из Алжира, через Францию, где я жил много лет в Париже. Вы были в Париже? — спросил он и протянул руку для знакомства. Рука на ощупь была такая же, как на вид — сильная, теплая и потенциально ужасно решительная. При желании она могла бы играть венгерские рапсодии Брамса до утра."
"...Позже он рассказал, что заработал в ту ночь больше двухсот тысяч крон. Она не понимала, как это возможно, о таких вещах знаешь, но никогда вполне в них не веришь. Он позвонил ей на работу, когда она ассистировала на операции — боксеру зашивали рану на лбу, — и она с трудом удержала пинцет, помогая Ане класть шов. Телефон заиграл его особую мелодию в кармане брюк.
— Какой необычный звонок, — сказала Аня, поправила лампу над столом и взяла первую скобу, которая держала края будущего шва между бровью и веком.
— Это мелодия из фильма, — сказала Турюнн.
— Я ее слышала, но не понимаю, откуда она.
— «Хороший, плохой, злой» — итальянский вестерн..."
"...Вдруг он услышал звук останавливающегося лифта, посмотрел на часы, неужели Крюмме уже вернулся? Он прислушался. Было тихо. Наверно, сосед снизу. И тут же Эрленд осознал: он испытал невероятное облегчение оттого, что Крюмме еще не вернулся! Он заплакал.
Он судорожно налил себе коньяку, сделал еще эспрессо, прихватил чистую пепельницу и сигареты и отнес все в кабинет. Поставил рюмку, чашку и пепельницу рядом с клавиатурой, вытер насухо глаза обеими руками, не подумав о том, что размажет подводку, выпил коньяк, сходил еще за рюмкой, поставил Донну Саммер и включил колонки в кабинете, после чего опустился в кресло перед монитором. Видимо, придется поговорить. Разговор замяли, и все скрылось под покровом молчания. Но молчание его тяготило. Придется посмотреть правде в глаза, хотя одна только мысль о разговоре пугала его до смерти..."
"...Он взглянул на свои руки, они лежали на скатерти и, казалось, принадлежали кому-то другому. Еще он обнаружил, что пролил красное вино и соус, он поковырял пятно, втирая его в скатерть. Язык и губы отяжелели; он потрогал губы, но с ними все было в порядке, а тело охватил жар, особенно лоб, шею и лодыжки. Неужели он напился? Впервые в жизни. Он с ранней юности состоял в разных христианских объединениях и никогда не экспериментировал ни с алкоголем, ни с чем-либо другим. Что это за музыку она поставила? Ах да, он ее узнал, Гленн Миллер «In The Mood». Боже всемогущий, надо бы как-то двигаться домой..."
"...Он сменил Марлен на «Лучшее» Нила Даймонда и занялся украшением комнат, подвесил гирлянды, поставил в подсвечники золотистые и серебристые свечи, накрыл столы золотистым шифоном, на котором, правда, кое-где были пятна, но блюда с едой их прикроют. На конце одного из столов он положил под скатерть несколько больших прямоугольных металлических коробок, которые он стащил во время работы в одном из магазинов. Скатерть мягкими складками поднялась на возвышение, где он решил поставить бокалы и шампанское в ведерках со льдом. Надо не забыть заполнить водой контейнеры в морозилке, чтобы было достаточно льда. Он сложил тарелки стопкой и расправил веером салфетки, купленные в тот же день. На них были блестки, которые, конечно, осыплются в еду, но ради праздника можно на один вечер с этим смириться. В торце второго стола он поставил торт. Тот был как-то по-дурацки украшен, и Эрленд привел его в приличный вид, надев на него юбочку из мятой красной фольги, усыпанной серебристыми звездочками, которые он обнаружил в новогоднем ящике. Остальные звездочки он рассыпал по скатертям. Кофейные чашки, бокалы для коньяка и десертные блюдца он поставил рядом с тортом. И плошку китайского печенья. Вот..."
"...Когда кухня до краев наполнилась покупками, а Эрленд остался дома один, он поставил в проигрыватель Марлен Дитрих и достал все тарелки и блюда, которые только имелись в доме. В одной из гостевых комнат он убрал со столика салфетки, а подушки и одеяла кинул в шкаф. Для тарелок нужно много места, столика и двуспального матраса хватит. Поставить еду на пол он не мог, хотя домработница всегда мыла и натирала паркет до блеска. Он распахнул окно, и вот — идеальный холодильник готов. Когда придут гости, окно будет уже закрыто, тарелки и блюда — в гостиной, а сюда можно будет складывать одежду. Вторую гостевую они использовали как кабинет, и в ней, в отличие от остальной квартиры, всегда царил беспорядок, так что гостей туда не пускали.."
"...Накануне они устроили собственный сочельник. Съели обед из пяти блюд в ресторане «Повар, вор, его жена и ее любовник», а потом отправились домой, распаковывали подарки, пили коньяк, слушали Брамса, наслаждаясь елочкой на террасе. Она стояла такая же красивая, как перед их отъездом в Норвегию, свечки, корзинки с искусственным снегом и большая звезда на верхушке. Настоящий снег успел выпасть и растаять до их возвращения, поэтому при дневном свете елочка и корзинки слегка потеряли вид, но в темноте все оставалось по-прежнему..."
"...Расk and get dressed before your father hears us*
(THE fucking END)
І Марла просто втікала. «Втікала, втікала, втекла!» — вистукувало в її голові. Втікала, попри всю свою хаотичність, дуже навіть обдумано: викликала таксі по телефону, повідомила пункт призначення (Бориспіль, поцікавилася ціною проїзду (60 гривень) і навіть поспівала мантру («Хуяк-хуяк, мені на літа-а-ак»), перевіряючи час на квитку до Амстердама-Сингапура-Джакарти (18.48). Всередині їй усе пекло, двоїлося і троїлося — вона зіскакувала з системи. Звільнялася від мрії. Все..."
* Пакуйся й одягайся, перш ніж тато нас почує (англ., RADIOHEAD).
"...Байдужість . У домашніх мовчазних формах і у формах найкічовішої показухи. Власне, показуха не є байдужістю. Демонстративність не є незалежністю, а лише однією з форм втечі — не завжди, однак, невдалої — від залежності й ваги всього пласту експектацій чи т.зв. обоє 'язків, накладених соціумом м и самим індивідуумом самим на себе. Накладених на голову, як купи лайна з-під священних корів. (Принаймні, після Індії стає зрозуміло, звідки взявся вираз «Но ll у shit !») Але мова не про це. Мова про байдужість очей до сприйняття кольорів і форм, байдужість вух до ідентифікації звуків чи язика до розрізнення температур і смакових якостей. Бо ж однаково предмети, володіючи кольоровими, смаковими, просторовими характеристиками хуй клали на рецептори, створені для їх детального аналізу.
Безсоння . Мала доза щоранку. Кілька кубів кофеїну в вену і твоє бліде обличчя щириться на тебе з люстра, що навпроти ліжка, щодня, щоразу. В не твоєму помешканні й інколи навіть дуже комфортно, але очі робляться все ширшими й болючішими. Як ширококутний об'єктив. Високочастотний гавкіт псів на повідках, високочастотне «Ану, перестань!» їхніх ґаздинь, твої, знову ж, блядські очі і секреторні чари в його кампарі. Зубний біль як есенція безсоння. Друг його — гастрит. Починаєш говорити про хвороби — тобі піздєц.
Марла заслабла і швендяла по хаті зашмаркана. Слухала при тому SЕХ РІSТОLS і підвивала Сіду Вішезу в «Му Waу»..."
"...Ілля хворів на жахливий екзистенціалізм, сам цього не підозрюючи. Він не втомлювався наголошувати на минущості цього періоду його життя, запитував себе, чи можна зберегти бодай пам'ять про ті відчуття, які відловлюються тепер, а згодом підуть на спад. Марла ж була свідомою фаталісткою, що не завдавала собі болю думками про локальну минущість, затуляючись минущістю більш-менш глобальною:
— Не парся, малий, ми ж усе одно здехнемо. Нас не буде. А от море це шумітиме, як і шуміло. І каміння стоятиме. Але також невідомо, як довго їм це вдаватиметься.
Вечорами, попрощавшись із Іллею, Марла ходила співати «Киріє, елейсон» і читати вірші свого дитинства — французьких символістів — тому самому морю з камінням..."
"...— Марлі спокійно на Мальті, — сказала Марла Артурові, — Марлі нудно на Мальті, — сказала вона йому за півгодини, — Марлі охуєнно на Мальті! — Повідомила вона ще трохи згодом, вклацкавши півпляшки непоганого місцевого вина.
— І жили вони в готелі «Мармітаж» із акварелями на стінах, і слухали вони SЕХ РІSTOLS… — мрійливо констатував Михась.
А, ну, значить, все одно росіяни, одна ж держава в нас була, розділили взяли її тільки! (Рос)..."
"...Тієї ж миті Марлина й Секлетина мама завела тоненьким голоском поп-церковне «Хри-ги-стос во-го-скрес!» Марлі завжди було якось по-особливому незручно в таких ситуаціях обов'язкового маминого ентузіазму. Вона щоразу намагалася якось відволікти маму від виконання цих не зовсім автентичних ритуалів. У мами ж ціла купа речей виходила просто геніально — випікація пляцків та інших марципанів, засинання перед телевізором, розв'язування фізико-математичних задач (реальних катастроф для Марли і Секлети) — а тут якісь церковно-приходські жахіття.
— Мама, Джізес лавз ю! — переконливо заявила Марла. — Тільки більше не співай, ОК?
В день духовного свята люди на Західній Україні нажираються шинками, холодцями, крабовими патичками в салатах і нескінченним солодким із масляними й сметанковими кремами. П'ють горшку, пиво, мерло, мартіні, абсент — непотрібне виблювати. Ввечері головно продовжують робити те ж саме. Неголовно — вдаватися до споживання марихуани та слабких психотропних речовин. Марла надавала перевагу «трішечку трави».
— З роси і з води вам! — побажала вона всім потенційним перехожим під вікном, із якого вона випхалася, щоби покурити просто у кімнаті свого дитинства, серед пухнастих ведмедиків і м'якотілих динозавриків з універсальними писочками м'яко-іграшкових зайчиків-цуциків-котиків. А потім танцювала під Бритні Спірс. Відтак сиділа сиднем під Маssive Аttaск. Отакі попсові вечори на Пасху у Карпатах..."
"...Тепер же, зайшовши до крамнички ввечері, вони захоплено розглядали різноманітні фєнічкі-бірюлічкі-вісюлічкі, амулети, ланцюжки, браслетики й каблучки. Марлі все видавалося то навдивовижу змістовним і цінним, то вже геть пустопорожнім і кічовим. Нарешті щось купили — загризло сумління перед змученим продавцем, що увесь час просто мовчав і хитав головою.
— Це що таке? — Марла вже зав'язувала шнурівочку собі на шию.
— Це щось таке мені… — заходився витягати в неї амулетика Х'ялмар, — це символічний ніж для захисту від злих духів. Віддавай…
— Ну, на… — Марла відпустила шнурівку. — Дивися сам не заріжся ним.
— А він не гострий.
— То можна загострити! Пам'ятаєш, як Девід Бові й Катрін Деньов, граючи вампірську парочку, вбивали шльондр саме такими ножичками, повішеними на шийку, красиві такі кулончики були, ніц не скажеш.
— Ні, Марлочко, не пам'ятаю, напевно, не бачив. Обіцяю нікого ним не вбивати. Тим більше, як ти сказала, шльондр… Жінки стають проститутками не зі своєї волі.
"...Х'ялмар ставив собі конкретніші завдання. Він усвідомлено побив спроби покращити цей світ . Казав про це канонічними кен-кізівськими словами:
— Принаймні я спробував.
— Це ти вже скажеш, як помреш. Поки ти тільки пробуєш… і поки Марла не зовсім до кінця розуміла ці його спроби. Не зовсім до кінця вірила у вартість того, що він робить, пишучи книги про те, як облажалося ООН в країнах Азії й Африки, про те, як влада Індонезії дурить селян на предмет розподілу землі в якихось там гірських далеких селах, про зброю й маскулінність в соціальному контексті тощо тощо. Марла раптом повірить у все це ні з того ні з сього однієї погожої днини на шляху із Тхімпху, на бутанській дорозі-серпантині під демонічне «You can check in anytime but you can never leave…» з «Готелю Каліфорнія» в невеличкому мікроавтобусі, слухаючи розмову Х'ялмара з австрійським німцем-архітектором. Гаррі (так його звали) займався реконструкціями зруйнованих в іраку шкіл, будівництвом нових лікарень. Він просто і з широкою відкритою посмішкою про щось розповідав, Марла слухала, наскільки їй це дозволяли її нефонтанні знання німецької, і раптом зрозуміла .
— Обрані люди, люди з хорошою кармою, неодмінно перетинаються..."
"...— Яка ти… Співачка, письменниця, журналістка… — (Марлі всі ті прикладки ставали поперек горла. Всього потроху, нічого досконало), — красива жінка.
— And I kissed her — good bye — said all beauty must die… — Марла потріпала його русяве волосся. — Пам'ятаєш цю пісеньку?
— Ні, навіть її не знаю.
— Там герой відводить героїню до ставка із дикими трояндами і, не витримавши того видовиська, що вона гарніша за криваві квіти, вбиває її каменем по голові, кладе на воду і в зуби встромляє ту саму дику троянду…
— Красива історія. Можемо повторити… Краще, Марло, вбити вже тебе, ніж відпустити до Непалу… — Марла ніколи не розуміла в таких випадках, жартує він чи ні. Зрештою, вона вже давно не жила бінарними опозиціями.
— Ну, в кожному разі це якось естетичніше, ніж приковувати наручниками до ліжка і тримати отак зо два тижні. Чомусь у таких романтичних історійках момент ходіння в туалет, судно і запах немитого тіла соромливо замовчується. інша річ — плитою в голову. Червона кров, пурпурні мізки посеред троянд на сірому камінні. Хоча, це попса.
"...— Oh st’s such a perfect day? I’m glad I spend it with you!" — смачно потягнувшись за столом (ах, як чудово робити те, що тобі суворо забороняли в дитинстві!), промуркотіла Марла. Власне, ця пісенька завжди випадково заставала її по доволі значущих місцях — десь раз на рік, ні з того, ні з сього, Лу Рід проникав у Марлин часопростір зі своїм ненабридливим гітом. То було — принаймні так Марла його трактувала — своєрідним втиканням нової віхи в зеленаве сирне плато її життя. Важливим видавалися обставини і місто з'яви Перфект-дея. і наступного разу це місто було Берліном..."
"...— Бо що ж іще, скажи мені, робити? — і Марла сама замислилася над своїм питанням. Можна було ще:
...— купувати малесенькі розписані шафки, величезні керамічні тарелі, прошиті соломою, нікудишні книги зі східної образотворчості, хороші книги зі східної (зокрема буддійської) образотворчості, різних розмірів свічечки, робусту й арабіку, запаковані у святкові коробки «Selamat Idul Fitri!», коричневий цукор, не знаючи, для чого він потрібен, туристичні довідники Бутану й Непалу, спеції і книжку Мадонни для дітей;
— спостерігати з балкона за водою в басейні, біля якого верещать японці, пересмажуючи барбекю;
— спостерігати з-за кущів за товстими японськими дітьми, що грають у теніс на майданчику, огороженому куленепробивними антимоскітними сітками (товсті діти — символ достатку батьків, їм інколи навіть ходити забороняють, щоб не помарніли)..."
"... А відтак прийшло Завтра і почався дайвінг-курс. Марла завжди доволі скептично ставилася до будь-яких т.зв. екстремальних видів спорту.
— Але ж це просто смішно — називати дайвінґ екстремальним видом спорту! — запевняв її Х'ялмар. — Люди плавали під водою з аквалангами вже у 30-их роках минулого століття, якщо не раніше. До речі, в українській же має бути власне слово для «дайвінгу»?
— Ага. Пірнання. Я буду, значить, Пірнальником Відкритих Вод. Знаєш, звучить куди більш вражаюче, ніж Оупен Вотер Дайвер.
— Пірнал…ніком! — спробував повторити Х'ялмар. Марла засміялася і поцілувала його пухнасту біляву голову.
Те, шо сталося потім, перевернуло Марлин світ догори дригом — у сенсі доволі буквальному, коли вона в пориві дикого захвату на глибині 12 метрів шкеребертнулася через себе так, що аж випустила з рота трубку ВСD. Утім, доволі швидко впихнула її назад і, ковтнувши порядну порцію тихоокеанської води, погребла ластами далі, розлякуючи вразливих підводних жителів надміру широко відкритими очиськами.
— This most be underwater lave!" — видихнула Марла в лице своєму дайвінґ-інструктору, як тільки вони вигулькнули на поверхню.
— Що, пробач? — перепитав він своєю перфектно-лондонською вимовою.
— А, не важливо… Така була пісня у «Smoke City». Але я не про це. Просто думаю, що знайшла собі новий наркотик..."
"...День, коли Ілля відвозив Марлу в аеропорт Бориспіль, був для них Днем Туманних Мостів. Ілля чомусь ніяк не міг правильно виїхати на потрібну трасу і, блукаючи Києвом, узад-вперед переїжджаючи Дніпро, він спокійно розповідав Марлі про те, як можна заробити сто тисяч доларів, організувавши вечірку для товстосумів А" за участі Бритні Спірс, і про те, шо краще їхати в Альпи, аніж у легендарну для Марли Караганду («От всі кажуть, що гдє-ґдє — в Караґандє!, а чи хтось там колись був?! Треба їхати»)..."
"...Власне, Марлина буря, як правило, народжувалася зі спокою й добробуту. Народжувалася, коли Марлі було надто комфортно і, зрештою, просто нудно. Буря народжувалася сама по собі, не прикликаючи жодних бабок-повитух чи священиків для хрещення. Буря вже за визначенням була поганською, в неї вже наперед були атрофовані будь-які моральні якості, а тому й моральних оцінок бурі ставити ніхто не мав права.
— You make me sick because S adore you so… — часто любила наспівувати Марла. Часто вона адресувала ці слова Х'ялмарові. Але ще частіше — самій собі. Тобто, їй би мали адресуватися ті слова, якби мимовільні актанти Марлиних ігор були в курсі лірики MUSE.
— Тільки ж не про «М'юз» іде мова… і не про м'ясо і не про м'якоть, і не про м'яту, чорт забирай! А про живих людей — добровільних перевертнів на ляльок із яванського театру тіней… принца Арджуну так легко можна смикати за ниточки, якщо маєш до того хист. Навіть якщо й не маєш бажання, а просто маєш хист. Природний, чи що. Робишся тоді стихійним лялькарем. Лялькаркою, тобто..."
"...— І як то люди можуть курити таку гидоту? — спитала вона у віджилої сигаретки зі спеціями. — А, в кожному разі ліпше, ніж безкінечне всмоктування віскі. Чи ж не здуріла я, в конце концов? Сиджу на протязі з мокрою головою, курю і… слухаю Земфіру. Стидуха. Або ностальгія за незрілими часами юнацького блядування… Фіг із ним. От візьму іще «Ласковий Май» послухаю. і поцілую гробову дошку..."
"...— Хорошее такое имя — Funk Master de Luxe. Чувак делал ремиксы на Боба Марли. на первых местах в мирових чартах зависает.
Марла навіть обернула тіло в той бік, де мав стояти за пультом цей самий мега-стар. Через її стощістдесятисангиметровий зріст, звісно, нічого Марлі побачити не вдалося. Вона знизала плечима й заходилася божевільне стрибати, зображуючи танці. І тут раптом помітила дивну закономірність: якимось чином люди, навіть якщо вони складають стадо (як на дискотеці), спроможні відчути, коли одна з особин їхнього стада досягає точки з нульовою похідною першого порядку. Тобто, того стану, коли припиняється рух в одному напрямку і от-от почнеться в напрямку іншому. Такій особині, наче зірці, готовій до згоряння, виділяється якомога більше простору. Головним чином це зумовлено небажанням інших особин стада ставати перепоною на шляху вільного падіння нещасного тіла. Чи то пак, щасливого тіла. Бо Марла бовталась у тупому блаженстві, мантиляючи головою й шарпаючи руками, час від часу відкриваючи очі й перевіряючи, чи на місці її орієнтири — праворуч Ілля, ліворуч Денис — знов очі заплющувала і продовжувала свої ламані танці. А потім прилетіли вертольоти (слова «гелікоптери» чи «гвинтокрили» вданому випадку не несуть достатнього емоційного навантаження) і Марла вирішила, що їй кров з носа потрібні вулиця й холод. Хаотично перебираючи руками й обмацуючи принагідні опуклості принагідних дівчат та хлопців, Марла посунула до виходу, її колеги також вирішили, що тут стає трохи нудно, і, певно, треба сходити в казино..."
"...Отож було вирішено все припинити. Марла кохала Х'ялмара. В цім їй навіть не треба було себе переконувати. Х'ялмар був надто гарним, надто розумним, надто сексуальним і надто хвилюючим, щоб його не кохати. Марла постійно боялася втратити його — а яка може бути надійніша запорука втримання закоханої людини, як не страх утрати об'єкту її кохання? Марла все це усвідомлювала. Вона з усіх сил звела колишні «площини почуттів» докупи, в одну площину, і тепер сама, як велетенський тюлень на крижині, лежала на тій площині, сподіваючись захистити її від нового розшарування. Тепер уже вона не була впевнена у бодай найменшому результаті своїх намагань: площина, крижина, монолітне Марлине кохання всупереч усьому мало відображення самого себе у воді, на якій воно плавало. і лише по тій воді, як по натягнутому на п'яльця полотні, Марла могла вишивати всі ті заготовлені орнаменти з назвами «Нове життя», «Постійність», «Гармонія в коханні».
— Раз тільки гак воно й можливо, значить, так воно цікавіше… — зітхнула Марла, вже вкотре намагаючись відігнати від
себе видіння з темно-синього дзеркала. — Цікаво, чи не стукне мені в голову нашвидкоруч потрахатися з ним до того, як зроблю страшне зізнання…
Діставшись до порожньої квартири в Києві, Марла ввімкнула Sonic Youth..."
"...Не спинити вже тих сліз — такі файні були сни... (Скрябін)
Ну от, знову те ж саме. Знов ці перевернуті пісні. А найстрашніше — тиша, що їм передує. Чи, може, то сама тиша й співала — через це і спів видавався таким страшним, що аж волосся по всьому тілу стовбурчилось. Звідкілясь вона ще діставала тіктакання годинника. Від того синкопованого тіктакання — бо хто ж його мені розмірювати буде? — мої годинники по всьому світі розбивалися. Все-таки, необачно я залишала їх у кожній країні, де побувала. Шматки часу отак не розкидують. Думала, наївна, що стану таким чином ширшою, пришиюся до землі в багатьох місцях — і смерті дістанеться більше роботи. Де там! Сестра її сидить тепер у цьому кріслі на темній сцені (звідкілясь я знаю, що сцена та — біла) і нагло пече на шампурі мої годинники. Всі до одного. Ще й співає перевернуті пісні мої…"
"...Тепер, коли до прибуття потяга у Франкфурт зоставалося 6 хвилин, Марлина голова скидалась на порожню і веселу карабайку в якій щасливо дзеленчали всі ті дротяні хрестики, що ними вона закреслювала прожиті у Парижі дні. Рівно 23 чорних хрестики. Як у тюрмі. Пустопорожні шматки нестерпної легкості буття.
— Кундера сакс… — скривилася Марла — Але це вже й так усім відомо.
За 6 хвилин до зустрічі з коханим (якщо, звісно, його літак з Дубаї не запізнився і якщо коханий не спізнився на літак у Ду в Марлиній голові-карабайці теренділо ще багато чого. Починаючи від мідних труб Майлза Дейвіса, закінчуючи бавовняними віршами Тома Вейтса, злегка розквашеними Марлиними слізьми Довершували комплект десять пігулок від проносу, бо, як правильно співає той самий Том Вейтс, we sail tonight to Sihgapure. А це вже Азія..."
"...После того прискорбного случая владелец «Петушиного гребня» запретил четверым подросткам посещать его заведение, видимо посчитав их зачинщиками драки. Блайт попытался отстоять своих подопечных и заступался за них с таким усердием, что трактирщик выгнал и его, посоветовав искать другое пристанище для клуба. Узнав от Клайва о возникшей проблеме, Эрик Роджерс обещал поговорить с хозяйкой паба «Дубовая дверь», где как раз имелась большая и практически неиспользуемая комната. И вот однажды вечером Блайт заявился в Редстон и совершенно очаровал вдову Глэдис Нун, результатом чего стало появление на свет «Редстонского клуба фолк-музыки». Блайт решил при открытии нового клуба сделать «сильный ход». То было время, когда по пути, проторенному Сонни Бой Вильямсоном*, в Англию хлынули и другие знаменитые чернокожие блюзмены из Штатов. Один из таковых, легендарный гитарист Стиляга Сейлем**, и был приглашен на открытие клуба в Редстоне. Четверо друзей принимали самое активное участие в организации вечера: Клайв и Алиса, заняв позицию в дверях, взимали плату с входящих, а Терри и Сэм готовили сцену и помогали с установкой оборудования..."
* Сонни Бой Вилъямсон (Алек Райе Миллер, 1899 – 1965) – американский блюзовый музыкант, который взял себе имя другого блюзмена, убитого в 1948 году в Чикаго, и до конца жизни утверждал, что он и есть тот самый Вильямсон, якобы выживший после кровавой стычки на чикагской улице. Справедливости ради надо сказать, что «Сонни Бой Вильямсон Второй» ничуть не уступал «Первому» талантом и далеко превзошел его популярностью.
"...К тому времени Клайв успел стать великим знатоком и экспертом в области поп-музыки. Он давно уже заметил, что выпендрежная болтовня о ритм-энд-блюзовых корнях «Rolling Stones» или «Yardbirds» может возвысить человека в глазах окружающих в гораздо большей степени, нежели красиво решенное интегральное уравнение или оригинальная интерпретация атомистической теории. Но Клайв и здесь не стал мелочиться. Он копал глубоко и упорно, прослеживая музыкальные тенденции вплоть до тоскливых песнопений чернокожих рабов, сотню с лишним лет тому назад ковырявших мотыгами землю где-нибудь в дельте Миссисипи. Для него не составляло труда разобрать по косточкам любую вещь «Cream» или «John Mayall's Bluesbreakers»*.
– Это старая композиция, ее делал еще Слепой Лемон Джефферсон… Классическая штучка Роберта Джонсона… А эту впервые исполнил Джош Уайт… Что?… Да нет же, вы, наверное, спутали его с Воющим Волком**…"
The Rolling Stones
The Yardbirds
* «Cream», «John Maуall's Bluesbreakers» - популярные английские блюз-рок-группы 1960-х годов; прежде чем основать в 1966 году группу «Cream», гитарист Эрик Клэптон играл у Джона Майалла.
"...– Не думаю, чтобы в их возрасте они могли учинить что-то непотребное, – рассудила Бетти.
Эрик, не имевший иллюзий относительно того, что могут и что не могут учинить предоставленные сами себе тринадцатилетние подростки, благоразумно предпочел промолчать. Весь вечер Бетти провозилась у плиты, выпекая торт, который она украсила кремовой поздравительной надписью и всучила Клайву перед его уходом на вечеринку.
Вся эта идея принадлежала Алисе. Когда в середине дня трое друзей заявились к ней домой, она быстро провела их в свою спальню и первым делом включила громкую музыку, тогда как ее мама была занята приведением себя в надлежащий вид перед вечерней поездкой в город. Алиса знала по опыту, что Джун пробудет там до двух или трех часов ночи и вернется, основательно заправленная джином. После шести вечера отвечать на телефонные звонки сможет Алиса, наловчившаяся имитировать мамин голос и манеру речи. План действий был составлен под музыку Вивальди, разносившуюся по всему дому из спальни, пока миссис Бреннан беспечно отмокала в благоухающей ванне..."
Сэм прежде не имел возможности как следует осмотреться в девичьей спальне. Они с Терри однажды сумели проскользнуть в тщательно охраняемый будуар Линды, но были тут же пойманы и бесцеремонно выставлены вон. На стенах комнаты висели вырезанные из журналов фотографии поп-звезд: «Animals», «Kinks», «Yardbirds», «The Who», какой-то незнакомый Сэму блондинистый хлыщ по имени Хейнц*. Туалетный столик был украшен не слишком ценными призами, добытыми на конных состязаниях среди подростков. Рядом на полу расположился проигрыватель с оставленной на нем пластинкой. Алиса опустила иглу звукоснимателя, прибавила громкость и закрыла дверь спальни. «Трогги» истошно грянули «With a Girl Like You»**..."
Animals
The Kinks
The Yardbirds
The Who
* Имеется в виду Хейнц Берт (1942 – 2000), который начинал как бас-гитарист инструментальной группы «The Tornados», a с 1963 года начал сольную карьеру певца.
** «With a Girl Like You». - «С девушкой вроде тебя» – песня группы «The Troggs», в августе 1966 года возглавлявшая британские хит-парады. Эта группа первоначально носила название «Троглодиты» (The Troglodytes), сокращенное по настоянию их менеджера, и прославилась нарочито грязным, так называемым «гаражным» звучанием.
— Не очень-то она была с тобой приветлива. Понукала с утра до вечера.
«Вот — человек-невидимка, — подумал он, — человек-невидимка, проживший на земле восемьдесят лет. Сидит тут в новых трусах за сорок восемь крон и еще благодарит за них».
Бемби, сбитый с ног, завертелся на льду, скоро запоют «When you wish upon a star». Надо постараться не слушать эту песню сегодня, он всегда под нее рыдал в три ручья, можно напугать отца до смерти..."
"...Он не хотел ночевать в своей бывшей комнате, предоставил эту честь Турюнн. Она от души посмеялась, увидев, что на всех трех плакатах в его комнате был Дэвид Боуи в «андрогинный» период, с тяжелым макияжем и зачесанными вверх волосами...
...Она поставила будильник на мобильном телефоне. Надо идти в свинарник к семи. Когда мобильник замигал зеленым экраном и запищал в кромешной темноте, она не сразу поняла, где находится. Никак не могла найти выключатель от ночника и шарила вдоль края кровати, пока наконец не зажгла в комнате свет и не наткнулась взглядом на Дэвида Боуи с синей и красной молниями поперек лица..."
"...Он с облегчением отметил, что, если почти всю работу оставить на женщин, не возникает никаких проблем. Пока он сидел у постели матери, ничто не было забыто, более того, бюро одновременно занималось еще двумя похоронами.
Две остальных семьи не надо было навещать, все устраивалось в больнице, оба покойника были стариками, поэтому Маргидо и согласился за них взяться. Женщинам не нравилось прибирать трупы на дому в окружении ужаса, истерики и нервных срывов у родственников. На первой странице сборников псалмов для Ингве Котума была пастельная картинка с зимним пейзажем, имя, дата рождения и смерти. Священник Фоссе помогал выбирать псалмы. «Так возьми меня за руку», «Веди, мягкий свет», «Вечно бесстрашный». Они не хотели салонной музыки и попросили органиста сыграть Баха..."
"...Турюнн включила печку на максимум. Садясь в машину, она чувствовала себя как дома, потому что проводила здесь больше времени, чем в своей маленькой двухкомнатной квартире. По радио передавали передачу о Дженис Джоплин.
Она громко подпевала Дженис, когда зазвонил мобильный. Она уменьшила громкость, ответила, долго слушала, что он говорит. Заехала на заправку «Шелл», поставила машину на нейтралку, подняла ручник..."
"...Он заскочил в комнату и закрыл дверь на террасу, зажег весь свет в гостиных, на кухне, надел халат и тапочки, дал пинка ящику с вертепом, проходя мимо него, закрыл двери, чтобы не мешать Крюмме, поставил рождественскую музыку и достал муку, дрожжи и миску. Дин Мартин страстно пел о Рудольфе, красноносом олене, а Эрленд насыпал в миску ржаную и пшеничную муку, соль с травами, чуточку гвоздики, подсолнечных семечек и немного семян льна. Дрожжи он размешал в теплой воде вместе с жженым сахаром, который придаст хлебу сочный терпковатый аромат...
...— О, радостное Рождество! — выкрикнул он в голос. Времени было почти шесть утра. А где-то на Земле был вечер и как раз время для шипучки. Он накрыл миску с тестом пленкой, содрал с себя перчатки и открыл ледяную бутылку Джим Ривз запел «Jingle Bells».
Эрленд не стал доставать бокал, а приставил горлышко ко рту и пил долго и жадно, пока углекислый газ не вырвался не вышиб из глаз слезы. Теперь полегчало, вот настоящее утро с золотом во рту!.."
"...Он оборвал седьмой вальс Шопена на середине и поставил фортепианный концерт Моцарта, чтобы слегка усилить драматичность момента и еще сосредоточиться. Сейчас он начнет заполнять шкафчик. Все протирается и блестит в честь Рождества. Шкаф должен стать брызжущим рождественским фейерверком, созданным человеком в белых перчатках и счастьем, играющим в его крови. Он уже расставлял фигурки на полке со зверьми и птицами и собирался поставить на место единорога, когда тот выскользнул из перчаток и упал на пол. Вскрикнув, Эрленд опустился на корточки и поднял фигурку. Рог откололся, но все остальное не пострадало. Единорог был цел, но превратился в лошадь. Его волшебство осталось на паркете..."
"... Главное то, как искусство представлено! Даже Брамс и Шопен остались бы пустыми дураками, если бы не их интерпретаторы-музыканты, которые смогли творчески наполнить их ноты тоской. А повесь полотна Мунка в узкой типовой квартире без освещения, и это в колоссальной степени уменьшило бы силу их воздействия. Подумать только, как много людей считало, что красота предметов искусства возникает сама по себе! Они не догадывались, что за правильным расположением предметов должна скрываться глубокая любовь и понимание..."
"...Вдруг ему непреодолимо захотелось курить, хотя он почти не курил. Эрленд понял, что тяга к сигарете возникла просто оттого, что он не мог курить в перчатках, смола оставила бы на них следы, как от масла. Он всегда хотел делать то, чего в данный момент не мог, ограничения доводили его до тошноты. Когда все фигурки стояли на столе, он снял перчатки и достал сигарету из хранившегося в баре портсигара. Затянулся до полуобморока и допил коктейль. Теперь надо все-таки помыть шкаф, разумеется, уже без белых хлопковых перчаток. Он не понимал, откуда берется пыль на стеклянных полках, ведь шкаф практически не пропускал воздуха. Но пыль была — светло-серая, мелкая, как порошок. Подсветка снизу и вверху шкафчика высвечивала малейшую частицу пыли и следы стиравшей ее замши. Он протер все пять стеклянных полок и сверху, и снизу, смешав между делом еще один коктейль и поменяв диск с «U2» на Шопена. Когда дело близилось к заключительной, декоративной фазе уборки, на него всегда снисходило торжественное настроение. Содержимое шкафчика каждый раз компоновалось по-новому. А сейчас было Рождество, и на верхнюю, главную, полку перебрались все рождественские фигурки..."
"...Нет, так не годится. Мысли отвлекают. Не надо думать. Эрленд должен быть чист, приступая к делу. Алкоголь, вероятно, может помочь. Дезинфицирующая мысли водка с лаймом, например. Он поставил «U2» и побрел на кухню. Оставаясь один в квартире, он каждый раз словно видел ее впервые. Предвкушение скорого легкого опьянения. Он любил эту кухню, безумно дорогую немецкую мебель с тяжелыми аккуратными дверцами, они открывались, будто дверцы «мерседеса». Он обожал шкафчик, полный баночек со специями, и неровное стекло, всегда светившееся неоново-зеленой дымкой изнутри, стойку для вина, отбрасывающую круглые, кроваво-красные тени, длинные столешницы, встроенную кофемолку, дизайнерские стулья вокруг маленького столика, на котором как раз помещалась пара раскрытых газет, две чашки кофе и круассаны с настоящим маслом и французским сыром бри. Кухня размером со среднестатистическую датскую гостиную. Роскошь. Роскошь! Почему многие считают, что этого надо стыдиться?...
...Он достал подарок. Взял коктейль в левую руку и открыл крышку темной коробки. Боно в гостиной завопил, срывая голос, и вот — подарок лежал перед ним: кисточка из конского волоса со стеклянной ручкой, тряпочка для полировки, обернутая будто вокруг младенца, белые хлопковые перчатки, маленькая книжица с инструкциями по уходу и бархатный мешочек с отдельными отшлифованными кристаллами для украшения фигурок..."
_01.jpg)
%20Lou%20Reed%20for%20Animal%20Lab,%20Inc.jpg.jpeg)
