"...Тепер нам пора спати, а завтра вранці ти поїдеш. Вертайся швидше, розкажи більше про себе, і мені також буде що розказати. Ти побачиш, що і у Вальдцелі, і в житті Магістра є свої розчарування, непевність, навіть сумніви й трагізм. А тепер ти повинен перед сном ще натішити свій слух музикою. Поглянути на зоряне небо й послухати музику перед тим, як ідеш спати, набагато краще, ніж уживати ліки.
Він сів і повільно, ледве чутно, зіграв фразу з тієї сонати Перселла, яку так любив отець Якоб. Як краплі золотого світла, падали звуки в нічне безгоміння, так тихо, що в проміжках між ними чути було ще й пісню старого водограю на подвір’ї. Ніжно й суворо, скупо й солодко зустрічались і перепліталися голоси чудесної мелодії, відважно й весело линули в захопленому танку через безтілесність часу й минущості, на коротку мить свого існування надаючи кімнаті й нічній годині космічного безміру, і коли Йозеф Кнехт прощався з гостем, у того було зовсім інше, проясніле обличчя, а в очах стояли сльози..."
Комментариев нет:
Отправить комментарий