"...Рикливий сакс і гучі-кучі барабанщик своєю грою підпирали гурт, що звався «Діаманти». Звучала пісня «Стролл»*. Але діти танцювали інший танок. Не зовсім стролл.
Прогулянковий крок — стролл — був першим, який вивчили ми з Кристі, коли ввечері щочетверга почали відвідувати уроки танців. Це парний танок, щось таке на кшталт криголаму, коли пара за парою протанцьовують проходом між парубків і дівчат, котрі плескають їм у долоні. Повернувшись до залу, я побачив дещо інше. Тут хлопці й дівчата сходилися одне до одного в обійми, ніби у вальсі, а тоді знову розходилися в протилежні від своїх попередніх позицій боки. Віддалившись, вони погойдувалися на п’ятах, вихитуючи стегнами наперед, рух чарівливий і водночас еротичний...
Прогулянковий крок — стролл — був першим, який вивчили ми з Кристі, коли ввечері щочетверга почали відвідувати уроки танців. Це парний танок, щось таке на кшталт криголаму, коли пара за парою протанцьовують проходом між парубків і дівчат, котрі плескають їм у долоні. Повернувшись до залу, я побачив дещо інше. Тут хлопці й дівчата сходилися одне до одного в обійми, ніби у вальсі, а тоді знову розходилися в протилежні від своїх попередніх позицій боки. Віддалившись, вони погойдувалися на п’ятах, вихитуючи стегнами наперед, рух чарівливий і водночас еротичний...
... — Я вже була почала за вас хвилюватися! — гукнула Сейді, перекрикуючи музику. — Там все в порядку?
— У повному! — гукнув я їй у відповідь. — Що це за танок?
— Це медісон! На «Бендстенді» його танцюють вже цілий місяць! Хочете, я вас навчу?
— Леді, — промовив я, беручи її за руку, — краще я вас учитиму.
Діти побачили, що ми надходимо, й розсунулися, заплескали в долоні, почулися вигуки: «Місце містерові Е!» та «Покажіть йому, як ви вмієте, міз Дангіл!» Сейді, сміючись, підтягнула еластичний вінчик, закріплюючи хвіст волосся в себе на потилиці. Розцвічені яскравим кольором щоки зробили її більш ніж просто гарненькою. Вона відхилилася назад на п’ятах, плескаючи в долоні, струшуючи плечима разом з іншими дівчатами, а потім рушила вперед, до моїх рук, дивлячись угору, мені в очі. Я радів, що достатньо високий для того, щоб вона мала таку можливість. Ми обернулися, мов ті заводні фігурки молодої з молодим на весільному пирогу, і розійшлися. Я глибоко вклонився й крутнувся на кінчиках пальців з простягнутими руками, як в Ела Джолсона в пісні «Маммі»**. Це додало аплодисментів, а дівчата навіть видали трішки передуючого бітломанії верещання. Я не викаблучувався (ну гаразд, хіба що трішки); мені справді радісно танцювалося. Я вже так давно не танцював.
Пісня скінчилася, рикливий сакс, затихаючи, відходив у ту рок-н-ролову вічність, котру нашому юному діджею подобалося називати кладо-драйвовищем, і ми теж пішли з танцювального плацу.
— Боже, як це було чудово, — сказала вона. Потім взяла мою руку і стиснула. — Ви чудовий.
Перш ніж я встиг щось відповісти, в колонках загримів голос Доналда:
— На честь наших двох наставників, котрі, як виявилося, уміють по-справжньому танцювати — це вперше в історії нашої школи — новий подих минувшини, річ, що випала давно із популярних списків, але не з наших сердець, душ і мізків, пласт, що має значення, просто з колекції дисків мого власного татуся, про котру він поняття не має, що я її сюди сьогодні прихопив, а якщо хтось із вас, стильних котиків і кицьок, йому про це доповість, я таки вляпаюся в халепу. Петрайте тему, всі ви, круті рокери, ось так робили це, коли наші містер Е. та міз Д. іще навчалися у школі!
Всі присутні обернулися, дивлячись на нас і… ну…
Знаєте, як ото буває, коли ви вночі десь надворі і бачите раптом, як краєчок хмари загоряється ясним золотом, і ви розумієте, що за секунду або дві визирне місяць? Ось таке відчуття мене й пойняло тоді, коли я стояв серед легкого колихання серпантинових стрічок у спортивному залі Денголмської консолідованої середньої школи. Я знав, що саме заграє зараз діджей, я знав, що ми під це будемо танцювати, і я знав, як саме ми танцюватимемо. А тоді воно почалося…Фа-ба-да… фа-ба-да-да-дам…
Ґлен Міллер «У настрої»***.
Сейді сягнула рукою до потилиці й стягнула еластичний вінчик, звільнивши волосся. Вона так і не переставала сміятися, а тепер почала похитувати стегнами, поки що хіба трішечки. Волосся плавно сковзало з одного її плеча на інше.
— Ви вмієте свінгувати? — підсилюючи голос, щоби вона почула мене крізь музику. Знаючи вже, що вона вміє. Знаючи, що вона буде.
— Ви маєте на увазі справжній лінді-гоп? — перепитала вона.
— Саме це я маю на увазі.
— Ну…"
— У повному! — гукнув я їй у відповідь. — Що це за танок?
— Це медісон! На «Бендстенді» його танцюють вже цілий місяць! Хочете, я вас навчу?
— Леді, — промовив я, беручи її за руку, — краще я вас учитиму.
Діти побачили, що ми надходимо, й розсунулися, заплескали в долоні, почулися вигуки: «Місце містерові Е!» та «Покажіть йому, як ви вмієте, міз Дангіл!» Сейді, сміючись, підтягнула еластичний вінчик, закріплюючи хвіст волосся в себе на потилиці. Розцвічені яскравим кольором щоки зробили її більш ніж просто гарненькою. Вона відхилилася назад на п’ятах, плескаючи в долоні, струшуючи плечима разом з іншими дівчатами, а потім рушила вперед, до моїх рук, дивлячись угору, мені в очі. Я радів, що достатньо високий для того, щоб вона мала таку можливість. Ми обернулися, мов ті заводні фігурки молодої з молодим на весільному пирогу, і розійшлися. Я глибоко вклонився й крутнувся на кінчиках пальців з простягнутими руками, як в Ела Джолсона в пісні «Маммі»**. Це додало аплодисментів, а дівчата навіть видали трішки передуючого бітломанії верещання. Я не викаблучувався (ну гаразд, хіба що трішки); мені справді радісно танцювалося. Я вже так давно не танцював.
Пісня скінчилася, рикливий сакс, затихаючи, відходив у ту рок-н-ролову вічність, котру нашому юному діджею подобалося називати кладо-драйвовищем, і ми теж пішли з танцювального плацу.
— Боже, як це було чудово, — сказала вона. Потім взяла мою руку і стиснула. — Ви чудовий.
Перш ніж я встиг щось відповісти, в колонках загримів голос Доналда:
— На честь наших двох наставників, котрі, як виявилося, уміють по-справжньому танцювати — це вперше в історії нашої школи — новий подих минувшини, річ, що випала давно із популярних списків, але не з наших сердець, душ і мізків, пласт, що має значення, просто з колекції дисків мого власного татуся, про котру він поняття не має, що я її сюди сьогодні прихопив, а якщо хтось із вас, стильних котиків і кицьок, йому про це доповість, я таки вляпаюся в халепу. Петрайте тему, всі ви, круті рокери, ось так робили це, коли наші містер Е. та міз Д. іще навчалися у школі!
Всі присутні обернулися, дивлячись на нас і… ну…
Знаєте, як ото буває, коли ви вночі десь надворі і бачите раптом, як краєчок хмари загоряється ясним золотом, і ви розумієте, що за секунду або дві визирне місяць? Ось таке відчуття мене й пойняло тоді, коли я стояв серед легкого колихання серпантинових стрічок у спортивному залі Денголмської консолідованої середньої школи. Я знав, що саме заграє зараз діджей, я знав, що ми під це будемо танцювати, і я знав, як саме ми танцюватимемо. А тоді воно почалося…Фа-ба-да… фа-ба-да-да-дам…
Ґлен Міллер «У настрої»***.
Сейді сягнула рукою до потилиці й стягнула еластичний вінчик, звільнивши волосся. Вона так і не переставала сміятися, а тепер почала похитувати стегнами, поки що хіба трішечки. Волосся плавно сковзало з одного її плеча на інше.
— Ви вмієте свінгувати? — підсилюючи голос, щоби вона почула мене крізь музику. Знаючи вже, що вона вміє. Знаючи, що вона буде.
— Ви маєте на увазі справжній лінді-гоп? — перепитала вона.
— Саме це я маю на увазі.
— Ну…"
* «The Diamonds» — заснований 1953 року канадський вокальний квартет, їхня хітова пісня 1958 року «The Stroll» («Прогулянка») — це повільний рок-н-рол з «крокуючим» ритмом.
** Al Jolson (1886–1950) — емігрант з Литви, свого часу був найвище оплачуваним співаком і кіноактором у США; пісню «Mammy» він виконав у першому звуковому фільмі «Джазовий співак» (1927), а пізніше ще в кількох.
***
Комментариев нет:
Отправить комментарий