Іван Багряний "Тигролови": "Де б я, де б я із досадоньки пішла"

"...В другім кутку вагону дівочий голос співав сам собі — чи то з досади, а чи зі смутку: 

— Ой, де б я, де б я 

Із досадоньки пішла? 

Ой, де б я, де б я 

Цей деньочок провела?.. 

Пісня губилася в хаосі і зринала знову, переплітаючись з дитячим ячінням, з чиїмсь плачем та з чиїмсь буботінням.. 

— Ой, та й піду я у вишневий садочок, 

Ой, та й зірву я горіховий листочок... 

— ...І вирвали з коренем... — бубонить чийсь приглушений голос збоку, зливає ішшком комусь свої таємні жалі, що їх можна звіряти лише в темряві. — Отак викинули всіх на сніг — з манюнькими дітками... Боже мій!.. «Куркуль», — кажуть... Мати на Печорі померла... А нас — п'ятьох синів — по світах позагеттю майнули... Трьох в «Сєвлаг» засадили... Ну, добре!!. — рип-рип зубами... 

— ... Горіховий-ий ли-с-то-чо-ок... — тяг дівочий голос. 

— ... В Донбасі працював, — розповідав якийсь юнак зухвало, весело: — Нема ходу! Пашпорт, кажуть, дайош... Ха-ха! А раніше! хе, пашпорт! Я б з папшортом раднаркомом був би, та хіба ж таким! А так — нема ходу параходу! В Архангельську був... На Камчатці був... В Ташкент! був... І всюди те саме — «справку од сєльсавєта» давай. Тю! Знайшли дурного!.. — і зітхнув скептично: — Велика земля, та тісна, чорт би його взяв. 

— Що там у нас вдома робиться!? — журилась якась жінка. — Як там наші?.. 

— А знаєш, — гукнув хтось, мов до глухого: — Серьога дістав вишака! Коні подохли в колхозі так, кажуть: «шкідник»! 

— Ба... — хтось сичить і труситься (видно, хворий) на горішній полиці: — Як люди подохли в цілій окрузі, то шкідника, не бійсь, ніде не шукали!.. 

— Ну ж, цить же, цить, ясочко моя!.. — квилила мати. 

— ...Ой, та й спишу я всю досаду на листу, — журився дівочий голос: 

— Ой, та й пошлю я 

в славний город Пол-та-ву..."

* ця пісня не народна - автор слів Леся Українка, музики - Леся Тельнюк, співає Жанна Боднарук. На жаль, народного варіанту знайти не вдалося :(

Іван Багряний "Тигролови": «Розпрягайте, хлопці, коні...»

"...Гостинний і привітний, як і всі тубільці, Кім-Гі-Сун був особливо гостинний до Сірків. Вони були завжди бажаними гостями. Мабуть, у відплату за їхню щедрість і гостинність, що відтак викликав Схід на змагання. 

Тут хлопці заночували. Увечері загуляли з Кім-Гі-Су-ном, — гостили його у нього ж, — напували його горілкою, та медовухою, та частували всякими витребеньками різдвяними (з тієї торби, що напхала мати з Наталкою, пам'ятаючи й про цього доброго Кім-Гі-Суна). 

І так його начастували, що вже й полягали спати, а він ще сидів на своєму кані (підлога така опалювана, кам'яна) та співав своїм диким фальцетом: «Розпрягайте, хлопці, коні...» — єдиної «рюської» пісні, яку він умів добре співати, навчившись її від червоноармійців на маньчжурському кордоні, і найпоширенішої в цілім цім Далекосхіднім краї. 

Григорій слухав той спів з неабияким зачудуванням. Кім-Гі-Сун навіть не запідозрював, яке надзвичайне, яке колосальне вражіння той його п'яний ще й фальцетовий спів справляє, яку силу думок він родить... Тільки в устах чужинця, та ще такого далекого, дикого азіата, рідна пісня набуває враз якогось виїмкового значіння і змислу. 

Смішний, веселий і наївний Кім-Гі-Сун!.." 

Іван Багряний "Тигролови": "Славное море, священный Байкал"

"...Рушили від Байкалу, експрес довго смердів рибою і дуднів баргузинським та взагалі прибайкальським чи «про»байкальським фольклором. То шукачі щастя їли омулі, ревли «Славноє морє, священний Байкал» і розповідали та вислухували легенди, трагедійні і героїчні історії, анекдоти та географічні й природознавчі довідки про те дивне море, в якому вода стоїть вище, ніж у всіх інших морях, бо: 

...«І ото у дні є дірка. І йде та дірка аж до Льодового океану. А там, як відомо, лід. Лід тисне на воду — ну, вода й випирає в дірку, і пре в Байкал, і підіймається в морі тім — у Байкалі... І коли б не височенні гори, що стоять, бачите, як височенний казан, то море б те геть розіллялося і була б біда... А в дірку ту плавають риби і звірі морські, так діркою-діркою — та й у Байкал... Доказів?!? Прошу: звідки тут у цім казані взявся сивуч або нерпа!? Ага! Отож! Байкал — межи лісами непрохідними, межи горами неприступними і від найближчого моря за мільйон кілометрів. Тільки дірка!..» 

Дійсно. Фантастична і дивовижна земля тут!..." 

Іван Багряний "Тигролови": Ісаак Осипович Дунаєвський

"...У м'яких купе мрійно і затишно. Заставлені квітами, набиті валізами і патефонами, осяяні світлом різнокольорових абажурів, вони були заселені експансивними і горластими мешканцями різного віку й статі. Цілий експрес був набитий ними, творячи окремий світ — світ на колесах, і в той же час відтворюючи копію тієї фантастичної «шостої частини світу» — копію в мініатюрі, лише трохи причепурену і розгальмовану. 

...Інженери і авіатори, ударники і так літуни, партробітники і туристи, колгоспні колективізатори і радгоспні бюрократи, раціоналізатори й індустріальні авантюрники, прокурори і розтратники, потенціальні злодії й імпотентні фарисеї... Цивільні і військові... Працівники органів «революційної законності» і контрабандисти... І літні «відповідальні» панії, і ексцентричні, але так само «відповідальні» панни, чи то пак «товаришки» пані і «товаришки» панни з коханцями й без коханців, з портфелями і без, з партстажем і без... Закохані «кішечки» і ще більш закохані «котики»... Відповідальні відрядженні і безвідповідальні рвачі та дезертири, з партквитками і без, з дисциплінарними стягненнями і без... 

...Експансивні відкривателі давно відкритого і зухвалі рекордсмени давно перейденого. Шукачі карколомних пригод, а ще більше карколомних кар'єр. Шукачі щастя і довгих карбованців. Аматори довгих відряджень і ще довших чисел в банкових чеках, передбачених К 3 О Том («Кодекс Законов о Трудє»). 

Аматори красного письменства в межах «КЗОТ», «Колдоговору» та «Карного Кодексу». 

Знавці прикладної географії, теплих посад, курортів і залізничних мап. 

Аматори Дунаєвського, Маркса і преферансу... 

Словом — цвіт робітничо-селянської імперії у всій його величі і багатогранності...

...Вокальному європейському стилеві повелося ще гірше. «Заткнувся» увесь найкласичніший репертуар, — експрес засвистів, запищав, зачиргикав як навіжений. Всі ті коники, і сопілки, і півники, і чортики — все те почало діяти, ніби виповідаючи оте знамените «догнать і перегнать». А гармонії і гармонійки ревли так, що витиснули геть румбу і навіть рідного Дунаєвського, роздираючи вуха і душу не тільки пасажирам, а й станційним диспетчерам та кочегарам. 

Але ніхто тим не переймався, — все те нове, небачене, прекрасне своєю новиною і екзотикою..." 

Іван Багряний "Тигролови": "Бурлацька" (українська народна пісня)

"...Ешелон зривається і летить далі. 

В грюкоті коліс зринає пісня, важка, бурлацька. І наростає, наростає... 

Вона починається з одного голосу — з того голосу, що говорив «Я... Григорій!..». Понурий і глибокий, він починає пісню, ніби віддираючи стьожку від серця: 

«Та забіліли сніжки... Забіліли білі... Ще й дібровонька...» 

Кінчаючи рядок, мелодія завмирає, губиться в грохоті коліс, ось-ось загубиться. Тоді другий голос, як побратим, враз підхоплює її, міцно, дерзко: 

«Ще й дібровонька!..» 

І разом з першим на повні груди: 

«Та й заболіло тіло бурлацькеє біле... ще й голівонька...» 

Два голоси — два друзі. До них долучається третій. Пісня б'ється, як птах у домовині. А далі, вириваючись геть з тієї домовини, з того черева драконового, покриваючи грюкіт і вищання коліс, тая пісня в три голоси здіймається на крила, вилітає назовні і летить слідом, шугає і б'є крильми над спиною дракона. 

Вартовий оскаженіло б'є колбою в стіну вагона: 

— Адставіть пєсні!!! 

І гатить колбою рушниці щосили, пересипає грюкіт фантастичною лайкою: 

— Ад-стт-а-ві-і-іть!!. 

«...Ще й голівонька... та ніхто не заплаче по білому тілу...» 

Вартовий перестає бити у стінку, не в силі обірвати пісню. Мелодія все більше стає потужною, кипить, вирує... 

Поїзд летить зі скреготом і гулом, і, може, то не пісня вже, може, то йому в цім вирі скреготу і шалу мерещиться вже колись чуте, а може, колись і самим співане; може, то поїзд свистить і гуде, може, грюкотять і клекочуть колеса; може, то вітер сибірський гуде стоголосо... Вартовий обійняв рушницю і так стоїть, важко спершись спиною об стінку... 

«Та тільки заплаче, тільки заридає товариш його... товариш його...» 

Хмари їдучого диму лоскочуть ніздрі, душать за горло; диявольским реготом реве «Й.С.». 

«Ой, брате мій, брате, — товаришу рідний... може, я й умру... Може, я й умру...» 

Повінь незміряної туги, чи гніву, а чи понурого смутку... В'ється та пісня над драконом, стелиться над торами, б'є крилом під колесами. А він її ріже, він її чавить, він її роздирає на шмаття, замітає рештки вогненним хвостом і летить, летить. 

А за ним тягнуться дві криваві, дві безконечні смужки, — миготять, вилискують... Дві жилки висотані з пісні, ні, з серця висотані, — простяглися аж ген-ген і тягнуться слідом. З вітчизни втраченої тягнуться слідом за тим серцем, висотуються з нього, набряклі кров'ю; напнулись до безкраю і ніяк не можуть урватись. 

«...Може, я й умру... може, я й у мру...Та зроби ж мені, брате, товаришу рідний, з клен-древа труну...» ..."

Мар'яна Садовська "Да забіліли сніги (Бурлацька)"

Ли Чайлд "Выстрел": Sheryl Crow «Everyday Is a Winding Road»

"...Рассвет наступил примерно через час после того, как он выехал из гаража. Небо быстро меняло свой цвет — от черного к серому и пурпурному. Затем над горизонтом возникло оранжевое сияние. Ричер выключил фары. Он не любил ездить со светом после наступления дня. Это делалось на подсознательном уровне — он знал, что полицейские штата частенько ставят свои машины на обочине. Включенные фары могли рассказать о многом, например о бегстве с места преступления. Да и сам «мустанг» привлекал к себе внимание. Именно такие автомобили крадут чаще всего.

Но те полицейские, мимо которых Ричер проезжал, не проявляли к нему и «мустангу» никакого интереса. Он держал скорость семьдесят миль в час, показывая, что ему нечего скрывать. Потом нажал кнопку CD-плеера на приборной доске. И услышал концерт Шерил Кроу, записанный в ее лучшую пору, что вполне устроило Ричера. Он не стал выключать музыку. «Каждый день — это извилистая дорога», — пела Шерил. «Я знаю, — подумал Ричер. — Расскажи мне еще раз об этом»...

...Он переехал на другой берег Огайо по тому же мосту, пока Шерил Кроу снова пела о том, что каждый день — это извилистая дорога. Он усилил звук, свернул налево и покатил на запад...

...Ричер достиг «клеверной» развязки и выехал на автостраду, ведущую на север. Когда диск закончился и Шерил запела снова, он выключил музыку и сосредоточился на дороге. «Мустанг» на скорости семьдесят миль в час вел себя превосходно. Он легко держал скорость, вождение не требовало никаких дополнительных усилий. Ричер подумал, что если бы этот двигатель поместить в корпус старого седана, то для него лучшего автомобиля просто не существовало бы..."

Ли Чайлд "Выстрел": Grateful Dead

"...Ричер опустился как можно ниже на пассажирском сиденье, спрятав трубу в складках рубашки. Металл холодил кожу живота. Ричер смотрел в потолок «мустанга» и ждал.

Грузный парень в мешковатых джинсах протопал в темноте всего в пяти футах от переднего бампера «мустанга». У него была клочковатая серая бородка. Из-под расстегнутого хлопкового кардигана виднелась футболка с надписью «Gratеful Dead». Нет, этот тип не показывался на экране телевизора. Наверное, оператор. Он направился к серебристому пикапу и сел за руль. За ним появился человек в костюме из акульей кожи, с оранжевым макияжем. У него были длинные волосы и белые зубы. Наверное, ведет какую-нибудь программу про погоду или спорт. Он проследовал мимо «мустанга» с другой стороны и сел в белый «форд-таурус». Затем пришли три женщины, молодые, в повседневной одежде, возможно — режиссер, администратор и видеоредактор. Они протиснулись между багажником «мустанга» и фургоном. Машина трижды качнулась. Затем дамы попрощались, и каждая села в свой автомобиль.

Потом мимо прошли еще три человека.

Наконец появилась Энн Янни..."

Орхан Памук "Музей невинности": Müzeyyen Senar, Zeki Muren

"...Однажды в Нишанташи я встретил Мехмеда, и мы договорились как-нибудь поужинать вдвоем на Босфоре. Босфорские рестораны теперь перестали быть особыми местами, куда ходили по случаю, и превратились в повседневные заведения. Мехмед, угадав мое любопытство, сообщил, что делают мои старые друзья. Он рассказал, как вместе с Нурджихан, Тайфуном и его женой Фиген они ездили на Улудаг; что Фарук, у которого были валютные долги (тот самый, кого мы с Фюсун встретили на пляже в Сарыйер) после инфляции вовсе обанкротился, но так как набрал в банках денег, его банкротство отсрочили; что с Заимом и Сибель они не видятся только потому, что Сибель разругалась с Нурджихан, хотя они с Заимом не ссорились. Я не стал спрашивать, почему это произошло, но он сам сказал мне, что Сибель начала считать Нурджихан слишком строгой, смеялась над ней, что та ходит слушать старинную турецкую музыку, исполнителей вроде Мюзейен Сенар и Зеки Мюрена, что она постится («Нурджихан постится?» — с улыбкой переспросил я). Я сразу почувствовал, что главная причина размолвки двух давних подруг была в другом. Мехмед решил, что я хочу вернуться в свой прежний мир, но оказался не совсем прав. Ведь через полгода после гибели Фюсун я четко понял, что вступить еще раз в бегущую воду былого не смогу..."

Орхан Памук "Музей невинности": Müzeyyen Senar

"...Однажды вечером после уроков мы поехали на пляж Сарыйер, и когда пили на берегу «Мельтем» (он везде продавался—значит, реклама с Папатьей оказалась успешной), встретили друга Мехмеда, Фарука, с невестой, и мне на мгновение почему-то стало стыдно. В сентябре 1975 года Фарук часто бывал у нас с Сибель на даче у Азиатской крепости и был свидетелем наших отношений, но причина моего смущения крылась не в этом. Я смутился потому, что мы с Фюсун пили «Мельтем» молча и не выглядели довольными жизнью и счастливыми. Нас угнетало предчувствие, что мы приехали вместе на море в последний раз. Как раз накануне над городом пролетела первая стая аистов, напомнив, что прекрасное лето подходит к концу. Неделю спустя после первых дождей пляжи закрылись, и ни мне, ни Фюсун не захотелось больше кататься в Парке Йылдыз.

Провалившись на экзамене еще три раза, Фюсун сдала его в начале 1984 года. Она надоела всем экзаменаторам, которые поняли, что не дождутся от нее взятки. Тем вечером, чтобы отметить получение прав, я отвез ее, тетю Несибе и Тарык-бея в кабаре «Максим» в Бе-беке послушать старые песни Мюзейен Сенар..."

Орхан Памук "Музей невинности": Zeki Muren, Emel Sayin

"...Феридун рассказал, к каким способам прибегают продюсеры «Йешильчама», чтобы сэкономить на статистах, изображавших богачей, которые аплодируют искренним страданиям героев. Раньше, когда в музыкальных фильмах играли настоящие музыканты, такие звезды как Зеки Мюрен или Эмель Сайын, на съемки пускали всех, кто подобающе одет: в пиджаке и при галстуке, и мог прилично вести себя. Столики быстро заполнялись желающими бесплатно посмотреть на представление, так что проблема массовки решалась сама собой, задаром. В последние годы вместо певцов начали снимать таких малоизвестных актеров и актрис, как Па-патья. (Обычно они, изображая певцов более известных, чем сами, через пару-тройку фильмов забывали о разнице славы в кино и в жизни, и тогда их приглашали на роли неизвестных и нищих исполнителей. Однажды Му-заффер-бей признался мне, что турецкий зритель устает от актера богатого и знаменитого и в жизни, и в кино. По его мнению, сила воздействия фильма заключалась в разнице между положением звезды на самом деле и в фильме.) Так как никто не желал томиться в пиджаке и галстуке в душном и пыльном кинотеатре «Пери», лишь бы услышать никому не известную и не интересную певицу, то сниматься зазывали всех прилично одетых мужчин и женщин с непокрытыми головами, а за съемки угощали порцией кебаба. Тайфун любил на наших вечеринках со смехом рассказывать о турецких фильмах, которые он видел в летних кинотеатрах, и изображать напыщенных и неловких бедняков в галстуках, которые ради сытого желудка изображали богачей, и при этом искренне возмущался, потому что богатые люди в Турции себя так совсем не ведут..."

Орхан Памук "Музей невинности": Elvis Presley

"...Так как от новостей становилось невьшосимо тяжело, мы любили поговорить не о том, что слышали, а о красивой ведущей, читавшей их, Айтач Кардюз. В противоположность раскованным и спокойным западным телеведущим она сидела точно истукан, никогда не улыбалась и весь текст читала по бумажке, без выражения, без единого жеста и очень быстро.

— Остановись дочка, переведи дух, а то задохнешься, — то и дело твердил Тарык-бей.

Эту шутку он повторял, наверное, десятки раз, но мы все равно все смеялись, будто слышали ее впервые, потому что ведущая, по виду которой была ясно, как она дисциплинированна, как любит свою работу и как боится совершить какую-нибудь ошибку, иногда до конца предложения не останавливалась, чтобы вдохнуть воздуха; а если попадалась длинная фраза, читала быстрее, чтобы не задохнуться окончательно, и тогда лицо у нее краснело.

— Ай, Аллах! Опять краснеет, — сетовал Тарык-бей.

— Детка, постой, набери немного воздуха... — качала головой тетя Несибе.

Айтач Кардюз, словно вняв тетиным словам, на мгновение отрывала взгляд от бумаги в руках, поднимала глаза на нас, то ли с тревогой, то ли с интересом следивших за ней из-за стола, и глотала слюну, с большим усилием и трудом, напоминая ребенка, которому только что вырезали миндалины.

— Молодец, дочка! — одобряла тетушка.

От этой ведущей мы узнали о том, что Элвис Пресли умер у себя дома в Мемфисе; что боевики Красных бригад похитили и казнили бывшего премьер-министра Италии Альдо Моро; что журналиста Джеляля Салика застрелили вместе с сестрой в Нишанташи прямо у лавки Алааддина..."

Орхан Памук "Музей невинности": Selahattin Pınar

"...В ночи прожектор какого-то корабля бороздил волны Босфора, чуть усилившиеся от ветра. Фюсун как ни в чем не бывало курила. Я внимательно посмотрел ей в глаза, и она не отвела их. Ее взгляд выражал почти надменность, в нем читался вызов мне, и я на мгновение почувствовал, что пережитое ею за последние три года и то, чего она со страхом ждала от жизни, было гораздо страшнее и опаснее, чем эта маленькая ссора, которую устроил пьяный актер.

А потом Тарык-бей начал медленно покачивать стаканом ракы и головой в такт песне, доносившейся из клуба «Мюджевхер». Грустно пел Селяхаттин Пынар: «Как я мог полюбить такую бессердечную женщину». И мы присоединились к нему—чтобы разделить с ним грусть. Позднее, за полночь, на обратном пути, распевая в машине хором, кажется, забыли о случившемся..."