Ліна Костенко "Записки українського самашедшого": Чайковський, Шопен, Бетховен

"...Одинадцята річниця путчу пройшла непомічено. Уже мало хто й згадує. Лише хтось із дотепних телевізійників усе давав у ефір «Танець маленьких лебедів» — незабутню фонограму тих днів, і крупним планом пальці путчиста, які чи то вибивали ритм, чи тряслися.

Наступного дня теж не вдавалися до ретроспекцій. Кому вже тепер упам’ятку введення радянських військ у Чехословаччину 34 роки тому? Мій батько тоді протестував, моя мати чекала арешту, — і чекала мене, і завжди потім казала, що, може, я і вдався такий нервовий, бо вона тоді чекала арешту.

Взагалі мені здається, все наше життя — це чекання найгіршого і надія на краще. Поки що не збулась.

І знову на Спаса, напередодні Дня Незалежності, горить на тій самій шахті Засядька. Цього разу Бог милував, повиносили обгорілих, усі живі.

Але з огляду на те, що не минуло ще й сорок днів з часу скнилівської трагедії, військового параду не буде, авіація над Києвом не літатиме. Буде парад оркестрів під назвою «Сурми Незалежності».

Малий наш на парад не хоче. Сурми йому нецікаво. Він любить танки.

Записали його, нарешті, до музичної школи. Дружина мало не провалилася від сорому. Там на стінах портрети композиторів — Чайковський, Шопен, Бетховен.

— О, а чого тут Бетховен? — здивувався малий. — Він же собака..."

Ліна Костенко "Записки українського самашедшого": Равель, Малер, Гайдн, Сарасате

"...Друг мій, що в Каліфорнії, політикою не цікавиться. Це не Лев, інвертований на пустелю, що діагностує жорстко й нещадно. І не я, рефлектуючий неврастенік, що реагує на все. Він і раніше відчував нехіть до політики, а тепер зовсім абстрагувався.

Тут це було б неможливо, тут уся атмосфера просякнута чадом віками тліючих проблем. А живучи там, він, мабуть, зрозумів, що можна жити інакше. От просто інакше і все. Своїм життям у своєму житті. Можливо, його математична свідомість не сприймає суми абсурдів. Моя теж не сприймає, але я пручаюсь, а він зрезиґнував. Іноді здається, що він не від світу цього. Мати хвилюється, розпитує про землетрус, про лісові пожежі. А він їй розказує, що у нього за вікном літають колібрі.

Це людина цифри і музики, як буває з дуже талановитими вченими. Колись ми з ним, ще студентами, часто ходили в органний зал, у філармонію. Причому він любив не найзнаменитіших композиторів. Равель, Малер, Сарасате, Гайдн — це його. І дружина у нього піаністка, не професійна, просто дуже добре грає, хоч сама теж працює з цифрами..."

Равель

Малер

Гайдн

Сарасате

Ліна Костенко "Записки українського самашедшого": Роберт Шуман "Арабески"

"...Дружина заглядає мені через плече і відбирає газету.

— Ось що треба читати, — каже вона і підкладає стосик, весь у пастельній райдузі ЇЇ підкреслень.

На одному з німецьких озер лебідь закохався в катамаран.

У Норвегії пінгвіна підвищили у військовому званні, був старшим сержантом королівської гвардії, тепер він молодший лейтенант.

У Кенії врятували слоненя, яке втратило маму.

У США народився собачка зеленої масті.

Вона має рацію. Світ красивий. Треба жити своїм життям. Треба читати щось приємне і веселе або й взагалі не читати. Краще послухати «Арабески» Шумана. Краще піти в театр. Краще обнятися й побути разом. Я відчуваю її дотик до свого плеча. Закинувши руки, притягаю її до себе. Я в неї закоханий, як той лебідь в катамаран..."

Ліна Костенко "Записки українського самашедшого": Арам Хачатурян

"...6 червня. Керує біло-блакитна зірка Ріґвей. Цього дня народився Веласкес. Цього дня народився Пушкін. І Дерибас, той, що вулиця Дерибасівська в Одесі. І один із братів Люм’єр. І Томас Манн. А також композитор Хачатурян, «Танець з шаблями».

Колись і ми танцювали з шаблями. «А какой важный, какой сильный народ был! — цитує дружина Гоголя. — Вольный рыцарский народ». «Из-за пояса торчала пищаль и изогнутая татарская сабля».

«Размахнулись… ух! сабли звенят…»

А тепер танцюємо під чужу дудку. То «славянскую хороводную», то «хохла с придурью». Теж, до речі, крилатий вираз нашого президента, і теж під час візиту в Росію. Можна собі уявити, щоб російський президент приїхав і сказав: «Мы, кацапы, с придурью»? Кремль би захитався, Юрій Долгорукий упав би з коня. А у нас все можна. Народ і не помітив...."

Ліна Костенко "Записки українського самашедшого": Піккардійська терція

"...Кінець березня. Цього разу зі всіх стихійних лих національного масштабу відбулися тільки вибори. «Я пішов би в зорепади»— як співають хлопці з «Піккардійської терції». Але пішов на вибори, з якогось органічного вже почуття обов’язку. От не хочеш, а йдеш.

І всі так прийшли. Не пошкодували вихідного дня, черги були довжелезні, але люди стояли, вони прагнули віддати свої голоси. Вони все ще сподіваються, що ось цього разу таки вдасться обрати достойних і щось зміниться..."

Ліна Костенко "Записки українського самашедшого": "Дзвенить у зорях небо чисте" (сл. Дмитро Павличко, муз. Олександр Білаш)

"...Не вмію. Нічого не вмію. Дружина тягне все на собі. Впряглася в репетиторство, готує абітурієнтів. Ночами перекладає з польської. Де у неї сили беруться? Як її вистачає на все?

— Я ж не тому можу, що я можу, а тому, що ти не можеш! — якось вихопилося у неї.

Гарний соковитий баритон співає по радіо: «Моя душа, немов черешня». 

Тепер уже вимкнув я.

Але в чому річ, мій батько і в старості, — як не кажи, а це таки старість, і сивина, і пережитий інфаркт, — він любить і його люблять, а я?! Він нічого не питає, але одного разу мені сказав: — Знаєш, я розумію твою сестру. Християнство — це постійно усвідомлюване страждання. Це тінь розп’яття над усім життям. А індуїзм дає шлях від трагедії до просвітлення. Я теж не міг пережити. Я не міг жити. Моє просвітлення в тому, що я комусь потрібен.

Він бачить, він розуміє! Вона потрібна мені, але я не потрібен їй. І при цьому він якось особливо ставиться до неї. Може, впізнає у ній жінку, яка була потрібна йому, але теж часом дивилася повз нього.

Ми всі дивимося одне повз одного. От хіба що як хтось умре, починається пізнє прозріння: не побачили, не оцінили, прости! От якби вже нас хтось не простив, може б, ми навіки порозумнішали.

Московський патріархат таки провів хресний хід. Під корогвами й іконами старі кликуші, як гайвороння, сунули по вулицях, попихаючи поперед себе у візках ветхих, неходячих уже ченців. Несли транспаранти з прокльонами і протестами проти приїзду Папи Римського.

Мало того, що — проти, так ще й з прокльонами!

Мав рацію гоголівський божевільний: «И все это происходит, думаю, оттого, что люди воображают, будто человеческий мозг находится в голове, совсем нет! он приносится ветром со стороны Каспийского моря»..."

Ліна Костенко "Записки українського самашедшого": "Ніч яка місячна" (муз. народна, сл. М.Старицький)

"...Відсталий ми народ, українці, зі своїми поняттями про кохання. Нам би все, як у пісні: «Я ж тебе, милая, аж до хатиноньки сам на руках однесу». Тепер би він її тричі трахнув по дорозі.

У світі вже з цим без комплексів. Та й у нас теж. Борделі й панелі вже не екзотика. Розвивається секс-індустрія. Секс-шопінґів, правда, немає, у нас це зветься «Салон секс-культури». Я заходив, з цікавості. Там є все..."

Ліна Костенко "Записки українського самашедшого": Van Cliburn

"...Мені шкода батька. У мене життя не складається, він чекав від мене більшого. Від сестри нічого не чутно. Настає час, коли ближні стають далекими. Треба змиритись. Єдине, що у нього є, це оця його дружина. Вона йому коліна кутає пледом. — Ну, вона у мене така, — ніби аж виправдовується він. Я навіть трохи заздрю. Це ж не тільки вона така, це щось є в ньому, що вона така. В мені, очевидно, цього немає. Я вдався не в батька. Але ж і не в матір. Моя мати була розкута й артистична. Вона ефектно вдягалася, завжди з якимсь дискретним елементом національного декору, в ній була магія владної вроди, на неї озиралися на вулиці. Найбуденніші речі вона говорила глибоким тембральним голосом. А ця звичайна. Ця сіра пташечка. Хоча син у неї, Тінейджер, дуже неординарний. Високий, з тонкими рисами, схожий на Вана Кліберна в юності — я швидше уявив би його за клавішами рояля, ніж за клавіатурою комп’ютера. Батько був закоханий у мою матір, а ця жінка закохана в нього. Вона така, хоч прикладай до рани. Мати теж була хоч прикладай до рани, але — до вселюдської. А ця конкретно до нього, до чоловіка, якого любить..."

Ліна Костенко "Записки українського самашедшого": Crazy P (Crazy Penis), Gogol Bordello, Равель

"...Молодь прагне живого. Кому тепер потрібні «Шляхетні вальси» Равеля? Ось приїхала група «Крейзі пеніс», всі фанати побігли. Виступив популярний співак з прикольним хітом «Убий свого батька!» — тіпалися в трансі. «Гоголь-борделло» теж добре. Головне, щоб побільше борделло.

Але до чого тут Гоголь?.."

Crazy Penis

Gogol Bordello

Морис Равель

Ліна Костенко "Записки українського самашедшого": "Запорозький марш"

"...У Великобританії пройшла конференція «Україна на роздоріжжі».

Я сказав би інакше: Україна на бездоріжжі.

Наш нетиповий екс-Прем’єр уже в лікарні, навздогін йому свист і улюлюкання: «Уходя, уході!» На його місце шукають «компромісну фігуру». Без компромісної фігури ми не можемо, у нас головний рушій прогресу — компроміс.

Президент так і сказав: «Нам потрібна лошадка, яка працювала б».

А цей Прем’єр не «лошадка», ним не можна поганяти, у нього гарне людське обличчя, він інтелігент, він любить мистецтво, він хотів збудувати справді Українську державу.

Ми ховрашки. Ми тушканчики. Ми не зуміли його відстояти. Походили з транспарантами, поскандували під Верховною Радою, спорудили символічні барикади з картонної тари, ящиків і коробок, одна була шафа, та й та упала на патріотку, — і розійшлись.

Ми гальванізовані трупи. Ми подриґуємо литками під могутні ритми «Запорозького маршу». Ми зблискуємо пригаслими очима, зачувши мажорні стрілецькі пісні, але самі не годні повстати. Наші жінки втомилися. Вони одсуваються від нас уночі. Жінкам потрібні лицарі, а не ховрашки.

Вернадський казав: «Треба мислити глобально, а діяти локально». А ми й не мислимо, і не діємо. Ні локально, ані глобально. Ми рефлектуємо. Нас обзивають націоналістами, націонал-патріотами. А де ж та нація, де патріоти? Цю ж націю вже фактично здали в історичний хоспіс..."

Ліна Костенко "Записки українського самашедшого": Виа Гра

"...Жертви бездарних рімейків і адаптацій, підсіли на серіали, як на наркотики, — щовечора прагнуть дізнатися, хто з ким спав і хто кого вбив. Йде якась планомірна лярвизація країни. У нас уже п’ятилітні дівчатка співають «Попитку № 5» з репертуару «Віаґри». Тепер як не увернеш блатне словечко, то ти вже й не інтелектуал. Преса рясніє світською хронікою. Одній поп-зірці подарували «Мерседес» на Великдень, іншій — сіре щеня кавказької породи. Той носить куртку з памперсів, той від Юдашкіна, тому на антальському березі дві туркені п’яти чухали.

Шкірою чую, як тотальне жлобство свідомо прищеплюється людям, перетворюючи їх на масу. Масі не треба мистецтва, масі не треба культури — масі треба закласти у підсвідомість, і вона піде у спроектований бік.

Часом мені здається, що існує якийсь мозковий центр, що працює на самоліквідацію цієї держави, навіть не так руками її ворогів, як зусиллями власних тут ідіотів..."

Ліна Костенко "Записки українського самашедшого": Паганіні

"...В суботу зайшов знайомий, дружина навіть не вийшла, і я раптом подумав: «Нап’юсь». Ми з ним не те щоб друзі, просто колеги, ще з аспірантури. Я його не дуже любив. Підкреслено елегантний, підкреслено ввічливий, він завжди тримав дистанцію, яку не хотілося подолати. В ньому була якась нордична зверхність. Блискуче захистив дисертацію, працював у престижному інституті, навіть одружився перфектно — зняв з подіуму модельку, еталон краси. Бездоганний і незворушний, він мене не дуже цікавив. Мій друг, що тепер у Каліфорнії, той був худий, холеричний, з зовнішністю Паґаніні, у нього завжди були геніальні ідеї, які він ніколи не втілював, бо вони переганяли одна одну. З ним я дружив, а з цим — ні..."

Ліна Костенко "Записки українського самашедшого": Madonna

"...Життя це теж тимчасова схема. Після смерті матері я це зрозумів. А тепер, дивлячись на тих солдатиків з металевими щупами, ще більше.

А час летить. П’єр Рішар уже не блондин, а сивий. Мадонна вже двічі мама. Софі Лорен вже грає у дебютному фільмі свого дорослого сина. Шварценеґер хоче балотуватися в губернатори штату Каліфорнія.

Четвертий місяць нового століття, а що змінилось? Ті ж громадянські війни і міжетнічні сутички. Ті ж «зачистки» в Чечні. Хоч не дивися новин і не читай газет. В Одесі накрили банду, що викрадала старих і немічних і, відібравши у них квартири, топила їх у покинутому колодязі. У Биківнянському лісі, де світяться душі убитих, наркомани задушили приятеля, не поділивши «ширку». У лісосмузі під Києвом якийсь дядько побачив вогнище, підійшов ближче, а там догорає людське тіло, вже тільки підошви потріскують..."

Ліна Костенко "Записки українського самашедшого": Мендельсон

"...Прочитав статтю в інтернеті з британської «Файненшел таймс»: «Втрачена країна». Страшно. Я не хочу її втрачати. Я хочу тримати лінію фронту, але де ж ті, хто здатен на День гніву?!

Мужчини імперських націй мислять категорією сили.

Мужчини поневолених, але гордих, націй мислять категоріями свободи.

А такі, як оце ми, все надіються, що якось воно буде.

Не буде. Люди, які пережили критичну масу принижень (і стерпіли!), не можуть бути повноцінними громадянами. Фактично я теж неповноцінний громадянин, бо я терплю.

По суті, я давно вже по-справжньому не обурююсь, я знаю, що від мене нічого не залежить. За радянської влади людину хоч вважали гвинтиком тієї системи. А тепер повипадали і Гвинтики, і шурупчики, і мотор забарахлив.

Я ніхто. Я виборець. Я одиниця електорату. Я такий-то номер у списку. «Світ належить першим». Я стонадцятий.

Теща на кухні читає астрологічний прогноз. Мені — фінансові труднощі, дружині — що їй зіграють вальс Мендельсона на цьому тижні..."

Ліна Костенко "Записки українського самашедшого": Michael Jackson

"...Знову під кінець місяця набирається критична маса подій. На якомусь африканському стадіоні обвалилась трибуна, привалило 130 вболівальників. У Косовому загинув албанський підліток, спалахнули етнічні сутички. Щойно відгримів землетрус в Ґуджараті, як вже й у Сієтлі, сім балів. Під Вінницею вибухнув бензовоз. У Херсонському пологовому будинку зайнявся кисень, ледве встигли вихопити з полум’я двох немовлят. В Англії якийсь лікар звів зі світу до півста пацієнтів, і тепер він у розшуку, його називають Доктор Смерть.

Отакий кліп одного дня.

Не вистачає тільки диявольської пластики Майкла Джексона. І щоб гігантський кіборґ вдарив сонцем об місяць, як у мідні литаври..."

Ліна Костенко "Записки українського самашедшого": «Реквієм» Верді

"...І над усім цим звучить «Реквієм» Верді. У Києві проходить фестиваль «Ave Verdi» до сторіччя з дня смерті композитора. Приїхали італійці, щовечора в оперному театрі виконуються його твори, але найбільше я люблю «Реквієм», а в ньому «Dies іrае» — «День гніву». Могутня музика, крізь яку проривається клекіт барикад.

І я раптом подумав: якщо українці ще здатні на День гніву, то Україна буде. А якщо не здатні, то вже ні...."

Ліна Костенко "Записки українського самашедшого": "Сміються, плачуть солов’ї" (муз. Василь Безкоровайний, сл. Олександр Олесь)

"...У нього тепер нова дружина, живуть вони добре, не знаю, що особливого він у ній знайшов. Моя мати була висока, ставна, вродлива, з буйним смоляним волоссям, яке вона приборкувала в тугий вузол або в косу. Співала у хоровій капелі, у неї було глибоке оксамитове меццо. Але найбільше я любив її акапельний спів. Коли сталася Чорнобильська катастрофа, їх посилали туди з концертами. Виступали в полі, з бортових машин — солдатики сиділи на траві просто неба, зсунувши з облич респіратори, вона їм співала «Сміються, плачуть солов’ї». Солов’ї і сміялись, і плакали, цвіли сади. Ліквідатори йшли у пекло, приходили інші, прожовклий поролон респіраторів звисав їм з обличчя клаптями, а вона ж без респіратора, в легкій сукенці, у босоніжках. Полковник сказав: «Що ви робите? Хто вас сюди прислав?!» Вона ще навіть образилась. Людей вивозили, силоміць заганяли в автобуси, жінки голосили, то був акапельний плач народу до самого Бога. Вона ще не раз туди їздила, коли вже й не посилали, коли ті села були вже мертві. Співала у клубі вахтового містечка і в самому Чорнобилі. Потім у неї сів голос, вона тяжко захворіла, від неї залишилися тільки коси, потім уже й кіс не залишилось, сама лиш горстка кісток. їй ставили ухильні діагнози, тоді ж усе йшло під грифом «таємно», вона померла в муках, не доживши року до Незалежності. Є записи її пісень, часом передають по радіо, я ніяк не можу збагнути — голос живий, а вона мертва, дивлюсь на фото у вишневій рамочці, з тим її буйним волоссям, з високими бровами..."

Ліна Костенко "Записки українського самашедшого": Edith Piaf

"...А ще в цей день народилася Едіт Піаф, давним-давно, у 1915 році. Століття ще не закінчилось, але я вже відчуваю його як минуле. Я думав, що я його не люблю, а чомусь таки сумно. У мене таке відчуття, що я відчалюю від якогось дуже рідного берега на якомусь великому кораблі, — а може, він «Титанік», і напевно «Титанік», — а на березі стоять дорогі мені люди. І моя мати. І мої молодші від мене теперішнього, невідомо де поховані, на Заході й на Сході, діди. І Едіт Піаф — «горобчик» — махає мені рукавом недов’язаного светрика. І Генріх Бьолль. І Камю. І Маленький Принц з Екзюпері. Вони мені всі махають руками, і я сам махаю собі рукою, і хочеться кожний день затримати, і роздивитись, і провести очима…"

Ліна Костенко "Записки українського самашедшого": Madonna

"...Висвистіло нашу Незалежність у підземну трубу.

А час іде.

Мадонна вийшла заміж за Ґая Річчі. Вінчала їх вікарійжінка. Весілля справили у старовинному шотландському замку.

Десь у лісах Північної чи Східної Європи виявили слід снігової людини. Якийсь німецький вчений шукав сім років, і таки знайшов. Мало чого буває. Один еколог на Тянь-Шані бачив синього кажана. У нас під Кобеляками теж бачили снігову людину. Навіть хотіли вибрати у парламент.

У Києві раптом об’явився орден тамплієрів, ліквідований у Франції ще років шістсот тому, а він візьми і об’явись тут у нас, на території православного монастиря, та ще й зареєстрований Мін’юстом. Одягнуті дивно, моляться не по-наськи. їхній пріор спирається на меч, подарований, кажуть, кимось із наших силових міністрів. Одна матушка як укмітила, в монастирі почалася паніка, благочестиві черниці мліли. Одній привидівся у келії портрет Антихриста. Тамплієри зникли.

Але навіщо я все це записую? Бо воно було. Воно ж для чогось було. А завтра забудеться, наче його й не було.

То хай хоч сидить в електронній пам’яті мого комп’ютера..."

Ліна Костенко "Записки українського самашедшого": «Чом, чом, земле моя?»

"...15 грудня. Закрили ЧАЕС. Але чомусь закривали не на самій станції, а в палаці культури «Україна», в постановці народного артиста, диригував теж народний артист. Зал був переповнений. «Україна посідає перше місце у світі за смертністю чоловіків до 60 років». А, це з іншого файла. «Віртуальна проститутка Карлотта», теж з іншого. Третій блок таки встигли вчора відкрити, щоб було що сьогодні закрити. Президент підійшов до трибуни. Транслювалося на увесь світ. «Дивіться, всі народи, вся плането!» — урочисто закликав соковитий дикторський баритон. Співав хор хлопчиків: «Чом, чом, земле моя?» 

Зненацька прогримів вибух — чи салют, чи вибухнув третій блок, — теща злякалася: криваве сонце на півекрана і покорчене дерево. Слава Богу, це документальні кадри. Закрити атомну станцію, виявляється, дуже просто. Директор у прямому ефірі сказав: «Ґаспадін прєзідєнт Украіни! Реактор к аканчатєльному астанову ґатов». Президент дав команду: «Заглушіть рєактор ключом аварійной защіти АЗ-5». «Реактор заґлушон ключом АЗ-5, — доповів директор. — Начато расхолождєніє блока, замєчаній нет». «Спасібо!» — сказав президент. Заграла музика, усі встали. Над залом урочисто пролунав дикторський баритон: «Дамоклів меч, який висів над нами усі ці роки, відходить у небуття!» Публіка зааплодувала. Було дуже радісно і приємно. Прикрим контрастом виглядали тільки обличчя хлопців у білих халатах, працівників станції, вони були чомусь дуже похмурі. Президент пообіцяв подбати про їхній соціальний захист, у оператора було обличчя мов кам’яне. Музика гриміла, усі зітхнули з полегкістю: Чорнобильську атомну, нарешті, закрито.

Дивно було читати у пресі наступного дня, що це ж тільки називається — закрити, а ще ж треба вивести з експлуатації. Котельня недобудована, «саркофаг» небезпечний. Сховищ для ядерних відходів не вистачає, щось треба побудувати, щось добудувати, — так що дамоклів меч нікуди не дівся — як хитав його чорнобильський вітер над нашими головами, так і хитатиме..."

Ліна Костенко "Записки українського самашедшого": John Lennon

"...До нового століття три тижні і один день.

У Централ-Парку в Нью-Йорку запалюють свічі пам’яті Леннона, убитого маніяком двадцять років тому.

До закриття Чорнобильської атомної п’ять днів.

Однак її ще не відкрили. Хотіли підключити вчора, але спрацював аварійний захист. Проте газети сповнені оптимізму, запевняють, що світ нарешті зітхне з полегкістю. Готується грандіозне шоу «Світ без Чорнобиля». Президент Академії наук пропонує цей день оголосити державним святом. І навіть висловив думку, що «президент України, який закриває Чорнобиль, заслуговує як мінімум на Нобелівську премію миру». Так і сказав: як мінімум.

Чорнобильці мруть по максимуму, сорок-п’ятдесят тисяч щорічно, це в самій лише Україні. Пік захворювання на рак щитовидної залози прогнозують на 2005 рік.

Але нічого. Британські вчені вивели курку, здатну нести протиракові яйця. Першу таку генетично модифіковану курку буде презентовано в середу..."

Ліна Костенко "Записки українського самашедшого": Ігор Білозір

"..У нас тепер — як на Дикому Заході, йде амбал, на ходу запихає за пояс пістолет. Наш президент, коли зустрічається з народом, — усі його бодіґарди стоять боком і обмацують очима цей народ.

Тільки наші життя, очевидно, нічого не варті. їх охороняють від нас, а хто нас охоронить від них? Недавно у Львові вбили композитора*, сидів у кав’ярні з друзями, співали українських пісень. Навпроти п’яні молодчики горлали свою попсу, почули ненависну їм мову аборигенів і убили. їх не зразу й заарештували. Свої не арештовують своїх..."

* Мається на увазі Ігор Йо́сипович Білозі́р — український композитор і виконавець, народний артист України, лідер ВІА «Ватра».

Народився 24 березня 1955 року в місті Радехові у Галичині. Перші музичні композиції І. Білозіра виконував шкільний вокально-інструментальний ансамбль, а перший професійний запис відбувся у 1969 році на Львівському радіо в передачі «Мандрівний меридіан».

Згодом переселився до Львова. Навчався у Львівському музично-педагогічному училищі та Львівській консерваторії. Стажувався у США та Канаді.

Від 1977 року — керівник ВІА «Ритми Карпат» Львівського автобусного заводу, від 1979 — художній керівник і соліст ВІА «Ватра» Львівської обласної філармонії, що виконує більшість його пісень донині. Крім того, пише пісні для своєї дружини, вокалістки Оксани Білозір, а також виконує деякі пісні сам.

Побитий 8 травня 2000 року у кав'ярні «Цісарська кава», що на проспекті Шевченка у Львові. Внаслідок завданих травм 28 травня 2000 року помер у лікарні. Похований у Львові на Личаківському цвинтарі.

Ліна Костенко "Записки українського самашедшого": Марія Каллас

"...Я ніколи раніше не писав щоденників, не чоловіче це діло. Але світ глобальний, душа не справляється. Розвантажую психіку.
Та й цікаво ж, як людство входить у Міленіум. І я разом з ним.
У Нідерландах дозволили одностатеві шлюби.
У Парижі продали з молотка норковий палантин Марії Каллас.
Скандинави схрестили телефон з комп’ютером.
Шотландці — картоплю з медузою.
До нового століття 26 днів.
У мусульман священний місяць Рамадан.
У нас політична криза, президент каже, що ні. Але сформовано полк спецпризначення для охорони державних об’єктів.
Нова каста з’явилася у нашій незалежній країні — Ті, кого охороняють. Круті двометрові хлопці прикривають їх зівсібіч, а як кого, то й по тридцять бережуть за державний кошт. Олігархи, нардепи, бізнесмени, очільники, кримінальні авторитети, УІР-персони і поп-зірки — ось він, золотий фонд суспільства, його неоціненний скарб. Всі інші — це маса, це посполите тло..."

Алан Фолсом "Послезавтра": Бетховен

"...Маквею был нужен Реммер, и наконец-то он его нашел. В Страсбурге. В 1.45 пополудни.

— Где Осборн, черт его побери?!

— Не знаю. — Голос Реммера был едва слышен из-за помех.

— Реммер! Этот сукин сын стащил мой значок, письмо Интерпола и мою пушку! Где он, мать его так?

Помехи усилились: на линии послышался щелчок, раздалось несколько аккордов сонаты Бетховена, и затем — гудки. Маквей швырнул трубку на рычаг.

— Черт!!!.."

Алан Фолсом "Послезавтра": Штраус

"...Щелк...

Дверь открыта, они прислушались.

Тишина.

Литтбарский нацелил ружье в центр двери. Струйка пота бежала по щеке Реммера, прижавшегося к стене около двери. Нобл, держа перед собой «магнум» двумя руками, как принято у морских пехотинцев, застыл наготове в футе от Маквея.

Не дыша, Маквей потянулся к дверной ручке и повернул ее, потом легонько толкнул. Дверь приоткрылась на несколько дюймов. Показалась небольшая часть комнаты в тусклом свете лампы в стиле рококо, висевшей в углу над диванчиком. Звуки вальса Штрауса едва слышно доносились из радиоприемника..."

Алан Фолсом "Послезавтра": Леонард Бернстайн "Вестсайдская история"

"...В маленьком кинотеатре на бульваре Итальянцев крутили «Вестсайдскую историю» с Натали Вуд, причем, что было очень кстати, оригинальную, недублированную копию. Фильм шел два с половиной часа. Второй сеанс начинался в четыре — тоже как по заказу. На него-то Пол и отправится. В студенческие годы он прослушал два спецкурса по истории кинематографа и даже написал длиннющий доклад об экранизации театральных постановок мюзиклов. Значительная часть доклада посвящалась «Вестсайдской истории», и Осборн помнил содержание фильма довольно хорошо..."

Рассел Эндрюс "Гедеон": Bessie Smith

"...Карл и Аманда вернулись на другой берег и оказались в районе для черных жителей Кларксдейла. Миновали квартал лачуг и печально известную больницу «Риверсайд-отель» — в 1937 году, после автомобильной аварии, там скончалась величайшая темнокожая исполнительница блюза Бесси Смит, которой отказали в медицинской помощи..."

Рассел Эндрюс "Гедеон": Hank Snow, Elvis Presley

"...— После этого, — включилась Сисси, — вся жизнь бедного Элвиса изменилась. И заметьте, совсем не в лучшую сторону. Потому что вскоре после этого, в феврале, он присоединился к комплексному турне звезды кантри-музыки Хэнка Сноу под руководством полковника Паркера, этого дьявольского отродья. Этот ужасный человек отнял у Элвиса счастливую юность, невинность и веру в людей. Но даже он не смог лишить его добросердечия. Никто не смог бы отобрать это качество у Элвиса!..."

Hank Snow

Elvis

Рассел Эндрюс "Гедеон": Elvis Presley "That's Alright Mama"

"...Карл исподтишка оглядел дом. Он ожидал, что жилище супругов Лa Рю окажется китчевым святилищем, битком набитым памятными вещами, связанными с певцом, — плакатами с угольно-черным изображением Пресли, который, кажется, не спускает с тебя глаз, следя за твоими перемещениями по комнате, куклами-Элвисами с качающимися головами и тому подобной дребеденью. Он ошибся. Хотя действительно, у окна стоял старый переносной проигрыватель, и поцарапанная сорокапятка играла песню Элвиса «Все в порядке, мама». Действительно, на камине, в рамочке, находилось вырезанное из газеты фото Элвиса Пресли во время его выступления со Скотти и Биллом в радио-шоу «Луизиана хэйрайд» 16 октября 1954 года. Еще там стояла фотография его родителей, Вернона и Глэдис, с будущим королем рок-н-ролла в комбинезончике. Но в целом было довольно просторно, а скудная меблировка не отличалась роскошью. Едва крутился настольный вентилятор, а кондиционер отсутствовал..."

Рассел Эндрюс "Гедеон": Elvis Presley

"...Но Дуэйн и Сисси Лa Рю жили не здесь.

Они обитали неподалеку, в небольшом кирпичном бунгало с застекленной верандой. Карл выехал на обочину, остановился, и они с Амандой вылезли из машины, разминая затекшие ноги и осматриваясь. Карл не представлял, что можно ожидать от места, где живут самые большие поклонники молодого Элвиса. Все вокруг выглядело вполне заурядным, кроме двух автомобилей, припаркованных на дорожке, ведущей к дому. Одним из них был «кадиллак» 1955 года выпуска с откидным верхом. Розовый «кадиллак» с откидным верхом. Рядом стоял потрепанный зеленый грузовичок-пикап, тоже выпущенный примерно в середине пятидесятых, на одной из дверей которого красовалась поблекшая надпись «Краун-Электрик».

— Надеюсь, ты понимаешь значимость этой надписи? — спросила Аманда с легкой ноткой благоговения в голосе, рассматривая пикап.

— Нет, просвети меня.

— «Краун-Электрик», — сообщила она, — это компания в Мемфисе, где работал Элвис как раз в то время, когда начал записываться у Сэма Филипса в студии «Сан рекордз»..."

Рассел Эндрюс "Гедеон": Dave Brubeck

"...Кафе «Виртуальный кофе» оказалось заурядным, без особых излишеств заведением, где студенты могли коротать время, болтая друг с другом. Единственным отличием от обычного кафе было то, что никто из посетителей не находился рядом со своим собеседником физически. В помещении стояло около дюжины компьютеров самых разных марок и возраста, все довольно изношенные. Разномастные столы и стулья выглядели так, словно их подобрали на улице. Некоторые из них держались только благодаря клейкой ленте серебристого цвета. Одно кресло в прошлой жизни явно служило автомобильным сиденьем. На стенах, разрисованных граффити, висели доски для объявлений, на которых болтались прикрепленные кнопками флаеры. Еще там была барная стойка с табуретами, за которой, тоже уткнувшись носом в экран компьютера, сидел похожий на мертвеца необитник с козлиной бородкой. В кафе тихо звучала музыка со старого альбома знаменитого джазмена Дэйва Брубека «Тайм-аут»..."

Рассел Эндрюс "Гедеон": Elvis Presley

"...Они вновь отправились в путь.

Через двадцать минут после того, как они отъехали от технического центра, Аманда достала и развернула карту юго-восточных штатов.

— Думаю, нам пора всерьез приниматься за дело, — сказала она. — Мы не знаем названия города, который нам нужен, так? Даже не знаем, в каком он штате.

— Верно, — подтвердил Грэнвилл. — Нам известно только то, что в этой дыре у черта на куличках страшно воняло и что там однажды выступил Элвис Пресли. Или где-то неподалеку. Может, это в Арканзасе, Алабаме, Миссисипи, Луизиане… мы не знаем..."

Рассел Эндрюс "Гедеон": Dick Dale

"...Преследователь был доволен. Все изложенные в письме инструкции выполнили очень тщательно. Даже подбор музыки не оставлял желать лучшего. В CD-плеер вставили диск инструментальной серф-музыки* шестидесятых годов гитариста Дика Дэйла.** Преследователь сел за руль, направил огромную, тяжелую машину к выходу, заплатил за стоянку сорок два доллара пятьдесят центов и выехал из аэропорта на широкую, окаймленную деревьями дорогу к мемориалу Джорджа Вашингтона. Он вел машину аккуратно, не превышая скорости и восхищаясь роскошной зеленью насаждений и лужаек вдоль реки Потомак. Преследователь никогда не переставал удивляться тому, что в красивом и умиротворяющем Вашингтоне живет так много страшных и опасных людей..."

* Серф-музыка (Surf Music) — американская музыка, развившаяся в 1961–1963 гг. из рок-н-ролла, ритм-энд-блюза и вокальных групп попсового направления и характеризующаяся звучанием (типа эха или эффекта реверберации на гитарах), формой (инструментальная или вокальная с групповым многоголосьем, обычно танцевальная) или духом (на темы серфинга, океана и машин).

** Дик Дэйл — один из ярчайших представителей этого стиля музыки, автор хита «Miserlou», саундтрека к фильму «Криминальное чтиво».

Рассел Эндрюс "Гедеон": Spice Girls

"...Карл лежал наверху, не двигаясь, невидимый и неслышимый, когда тяжелые шаги приблизились и дверь прямо под ним распахнулась. Затем захлопнулась. Тип тихонько насвистывал какую-то мелодию — одну из пошлых песенок «Спайс герлз». Карл вдруг подумал, каким замечательным окажется конец всех злоключений — во время попытки укрыться в туалете его поймает какой-то придурок, насвистывающий гнусный мотивчик. Грэнвилл лежал, мысленно давая обеты небесам: если только ему удастся спастись, если только каким-то чудом ему удастся начать нормальную, спокойную, приличную жизнь…"

Рассел Эндрюс "Гедеон": Janis Joplin

"...Натан Бартоломью осторожно выглянул из кабинета. Мало у него неприятностей, так еще этот придурок хочет с ним встретиться! Один из авторов Мэгги, надо же! Едва что-нибудь попадет в газеты, от чокнутых просто отбоя нет. А уж это письмо вообще бред какой-то — секретный проект, аванс в полсотни тысяч долларов, убийство, совершенное пятьдесят лет назад! Господь Всемогущий! А Натану-то казалось, что его уже ничем не удивишь, особенно после прошлогоднего скандала, когда «Апекс» издал биографию Дженис Джоплин. «Таймс» опубликовала рецензию, а через неделю в офис заявилась какая-то дамочка, угрожая подать на компанию в суд. Дескать, она и есть сама Дженис Джоплин, и вовсе не умерла, а просто скрывалась от людских глаз все эти годы, а информация в книге — сплошная ложь. Судебное дело могло бы растянуться на долгие месяцы, поэтому пришлось заплатить ей две с половиной тысячи, чтобы отвязалась..."

Рассел Эндрюс "Гедеон": Elvis Presley

"...За три дня до того, как Дэнни исполнилось одиннадцать, одна из его одноклассниц отмечала свой день рождения. В честь этого дня, а еще потому, что начался новый год, родители девочки подарили ей билеты на выступление нового молодежного рок-идола, которое должно было состояться в городке в тридцати двух километрах от Симмза. Певца звали Элвис Пресли, и все ребята из класса Дэнни говорили только о нем. Они подражали певцу, одевались как он, причесывались как он. Дэнни, который никогда не видел Элвиса и не знал его песен, слышал разговоры одноклассников о том, какой Пресли крутой. Когда девочка объявила, что у нее есть десять билетов на концерт короля рок-н-ролла, ребята были потрясены этой новостью. Все старались добиться расположения именинницы, чтобы попасть в число девяти счастливчиков. За неделю она выбрала четырех мальчиков и четырех девочек. Оставался еще один билет. Больше всех удивился сам Дэнни, когда одноклассница подошла к нему после уроков и спросила, не хочет ли он поехать на концерт Элвиса. «Д-да, к-конечно», — заикаясь, пробормотал парнишка и умчался прочь..."

Рассел Эндрюс "Гедеон": Stevie Ray Vaughan

"...Бар «Сан хаус» был ответом стильного Челси непритязательным придорожным забегаловкам. На стенах из необструганных досок висели помятые колпаки от автомобильных колес, хромовые бамперы и старые номерные знаки штата Луизиана. Пол покрывали опилки, а из музыкального автомата в углу доносились звуки гитары Стиви Рэя Вогана. Отовсюду слышался смех, люди веселились. Здесь была жизнь..."

Рассел Эндрюс "Гедеон": Loretta Lynn, George Jones

"...Было бы проще лететь через аэропорт Оксфорда. Но простота не интересовала Гарри. Ему хотелось сделать все правильно. Потому-то он и полетел через Нашвилл. Аэропорт Оксфорда находился ближе к месту назначения, но был очень маленьким. Если вдруг что-либо пойдет не так, ему потребуется анонимность. И расстояние. К тому же кое-что можно найти только в Нашвилле. Например, лучшие в стране завтраки, которые подают в кафе «Лавлейс». Или музыка, такая безыскусная и берущая за душу, которую до сих пор исполняют музыканты-виртуозы на улочке Принтерс-элли поздними вечерами. Гарри нравилась музыка в стиле «кантри», ее сентиментальность, тексты песен, эмоциональная окраска. Больше всего он любил Лоретту Линн. У Гарри были все записи Джорджа Джонса. Да что говорить, у него дома на холодильнике висели магниты с изображением Конвей Твитти. Бывшая жена Гарри как-то сказала, что ушла от него именно из-за этих чертовых магнитов. Вагнер знал, что это неправда. Было много других причин. Слишком много...."

Loretta Lynn

George Jones

Рассел Эндрюс "Гедеон": Velvet Underground

"...Они встретились на вечеринке по поводу выхода в свет книги общего друга. И после этого были неразлучны восемнадцать месяцев, две недели и четыре дня. Аманда любила группу «Велвет андеграунд», баскетбольную команду «Нью-Йорк никс» и холодную пиццу на завтрак. Ее тело было приятно округлым в одних, нужных, местах и на зависть упругим и подтянутым в других. А еще она обладала копной непокорных волос медного цвета, которые торчали во все стороны, озорными зелеными глазами, россыпью веснушек и самым прелестным ртом, который только доводилось целовать Карлу..."

Герман Гессе "Гра в бісер": Алессандро Скарлатті

"...Так, відповів Тіто, хоч уже давно не бере уроків музики й не пробує грати, бо в школі успіхи в нього не найкращі і вчителі добре йому допікають, але слухати музику йому завжди приємно. Кнехт сів за рояль, відкрив віко, перевірив, чи він настроєний, і зіграв уривок із сонати Скарлатті, який цими днями поклав в основу однієї вправи з Гри в бісер. Потім зупинився, побачив, що хлопець його слухає уважно й зачаровано, і почав коротко пояснювати йому, що приблизно відбувається під час такої вправи з Гри в бісер, розклав музику на її компоненти, показав кілька способів аналізу, які можна було в цьому випадку застосувати, і в небагатьох словах розповів, яким чином музику перекладають в ієрогліфи Гри. Вперше перед очима Тіто Магістр постав не як учений гість, не як славнозвісна особа, що гнітюче діяла на його самолюбство і тому й викликала неприязнь, — цього разу хлопець побачив його за роботою, це був чоловік, що володів дуже тонким, точним мистецтвом і майстерно показував його; про сенс цього мистецтва Тіто міг тільки здогадуватись, але вже розумів, що воно, мабуть, вимагає від людини цілковитої самопосвяти. До того ж йому імпонувало, що його мають за досить дорослого й розумного, щоб цікавитись такими хитромудрими речами. Він притих і за ці півгодини дістав перше уявлення про те, з якого джерела походять ясність і спокійна впевненість цієї дивовижної людини..."

Герман Гессе "Гра в бісер": Генрі Перселл

"...Тепер нам пора спати, а завтра вранці ти поїдеш. Вертайся швидше, розкажи більше про себе, і мені також буде що розказати. Ти побачиш, що і у Вальдцелі, і в житті Магістра є свої розчарування, непевність, навіть сумніви й трагізм. А тепер ти повинен перед сном ще натішити свій слух музикою. Поглянути на зоряне небо й послухати музику перед тим, як ідеш спати, набагато краще, ніж уживати ліки.

Він сів і повільно, ледве чутно, зіграв фразу з тієї сонати Перселла, яку так любив отець Якоб. Як краплі золотого світла, падали звуки в нічне безгоміння, так тихо, що в проміжках між ними чути було ще й пісню старого водограю на подвір’ї. Ніжно й суворо, скупо й солодко зустрічались і перепліталися голоси чудесної мелодії, відважно й весело линули в захопленому танку через безтілесність часу й минущості, на коротку мить свого існування надаючи кімнаті й нічній годині космічного безміру, і коли Йозеф Кнехт прощався з гостем, у того було зовсім інше, проясніле обличчя, а в очах стояли сльози..."

Герман Гессе "Гра в бісер": Бах

"...Кнехт вирішив перенести своє остаточна повернення до Вальдцеля на весну, коли відбувалася велика публічна Гра в бісер, Ludus anniversarius, або sollemnis. І хоч доба розквіту в славетній історії цих Ігор уже назавжди відійшла в минуле — доба, коли щорічні Ігри тривали кілька тижнів і на них з’їздилися високі особи й представники з цілого світу, — проте ці весняні з’їзди з урочистою Грою, що тривала від десяти до чотирнадцяти днів, були й досі для всієї Касталії великим річним святом, подією, яка мала ще й неабияке релігійне і моральне значення, бо вона об’єднувала представників усіх, не завжди до кінця згідних між собою напрямків і тенденцій Провінції, викликала в них прагнення до якоїсь гармонії, укладала мир між егоїстичними нахилами окремих дисциплін і будила спогад про єдність, що стояла над їхньою множинністю. Для тих, хто вірив у бога, вона мала таємничу силу справжнього посвячення, а для тих, хто не вірив, була принаймні замінником релігії, а ще для тих і для тих — купіллю в чистому джерелі краси. Так колись «Страсті» Йоганна Себастіана Баха — не стільки в ті часи, коли вони були створені, скільки після того, як їх наново відкрили, — були для їхніх виконавців і слухачів почасти справжнім релігійним обрядом і посвяченням, почасти молитвою і замінником релігії, а для всіх разом — урочистою маніфестацією мистецтва і creator spiritus..."

Герман Гессе "Гра в бісер": Гайдн, Шуберт

"...Десь на той час Ферромонте прислав Кнехтові копію першої частини своєї праці, яка згодом стала широко відомою: «Використання й переробка слов’янської народної музики в творчості німецьких композиторів, починаючи від Йозефа Гайдна*». У своїй відповіді на це послання Кнехт між іншим пише: «Твої студії, в яких мені колись певний час дозволено було теж брати участь, дали вагомий наслідок: обидва розділи про Шуберта**, особливо той, де ти пишеш про квартети, належать до найсолідніших сучасних праць з історії музики, які я знаю. Згадуй інколи й про мене, мій урожай набагато менший від того, що тобі пощастило зібрати..."

*

**