"...В ее секторе осталось всего два человека, и они достигли того уровня опьянения, когда, если бы бар не закрывался, ей бы пришлось прекратить подачу им пива. Она знала, что эти двое готовы перейти от меланхолии к буйству, и с облегчением увидела, как они собрались уходить. Теперь, вымыв бокалы и убрав корзинки с куриными крылышками со стола справа от них, она ощутила, как кто-то похлопал ее по спине.
– Эй! – сказал один из этих двоих. – Эй, милая, обслужи-ка нас еще раз.
Она сделала вид, что не замечает его. Ей не нравилось, когда мужчины так с ней обращались.
Другой хихикнул и запел что-то из репертуара Бритни.
"...Джимми и Уилл услышали музыку с верхнего этажа дома без лифта. Разумеется, они держали руки на пистолетах. Нельзя было понять, то ли это обычная вечеринка, немного чересчур разгулявшаяся, то ли что-то посерьезнее. Как всегда в таких ситуациях, Джимми ощутил сухость во рту, и его сердце заколотилось чаще. Неделей раньше какой-то парень во время вечеринки вроде этой совершил полет с верхушки многоквартирного дома и чуть не убил одного из прибывших копов, приземлившись в нескольких дюймах от него и забрызгав кровью, когда ударился о землю. Оказалось, что прыгун крышевал парней, чьи фамилии заканчивались на гласную, – итальянцев, проявлявших свой предпринимательский талант на недавно возродившемся рынке героина. Этот рынок спал с двадцатых годов, и итальянцы еще не поняли, что их время подходит к концу и их господству скоро бросят вызов черные и колумбийцы.Дверь в квартиру была открыта, и из стереосистемы орала музыка, Джаггер пел о какой-то девушке. За дверью виднелся узкий коридор, ведущий в жилую комнату, в воздухе стоял запах табака, алкоголя и травки. Полицейские переглянулись..."
"...Ось і саксофоніст. Але - сюрприз! Він не на кінці мосту на Массачусетс-авеню, а трохи далі по дорозі, біля кампусу МТІ, біля входу до одного з квітчастих індійських ресторанчиків. Він тремтить від холоду, лисий, із порізами на голові, що дозволяє припустити: перукарського хисту йому бракує. Ну а те, як він грає "Ці маленькі дурниці", дозволяє припустити, що йому бракує хисту й до саксофона, і в Джонсі виникає бажання порадити йому стати теслею, артистом, терористом, будь-ким, лише не музикантом..."
"...Він переходить через міст, холодний вітер не заважає насолоджуватися сонечком на обличчі й на поверхні Чарльзу, де воно розсипається мільйоном яскравих іскорок. Він співає шматочок зі "Сходить сонце"*, а потім повертається до "Pointer Sisters": "Так, ми можем-можем, о Боже"**. Помахує в такт портфелем. У портфелі бутерброд. Яєчний салат. Мммм-мммм, сказав Генрі. ДІЛТС, сказав Генрі..."
"...Він знову почув, що співає: "То чи вас хвилюють ці карти у моїх руках?", - і змусив себе замовкнути. Що далі? Щось уже зовсім безглузде. Безглузде, дурне й солодке, щось, чим просякнута "культура Америки". Як щодо "Pointer Sisters"? Чудовий вибір..."
"..."Яйцеголов я, Яйцеголов я, я - морж! Гу-гу-джуб!"*
Це він не проспівав, а виголосив гучним, повчальним тоном, якого він досі за собою не помічав. Це був голос якогось нездарого актора дев’ятнадцятого століття. Від цієї думки бозна-чому йому уявився Едвін Бут у костюмі д’Артаньяна, у капелюсі з пір’ям і повному мушкетерському вбранні, який декламує пісню Джона Леннона. Генрі голосно промовив два короткі склади: "Ха!Ха!"..."
"...У навушниках загримів голос Міка Джаггера, вокаліста "Rolling Stones". Овен підняв руку і, коли Курц віддав йому честь - чи то глузуючи, чи то серйозно, Овен так і не зрозумів, - руку опустив. Під спів Джаггера, їхній гімн, який вони завжди вмикали, коли йшли на серйозну справу, гелікоптери опустились, зблизились і полетіли до мети..."
"...І ось, що я вам скажу, хлопчики. Цей нелюд - я. Я - це чудовисько. Я - той постіндустріальний, постмодерністський, криптофашистський, неполіткоректний, довбаний пес війни, хвала Господу, і для всіх, хто мене слухає, я - Абрагам Пітер Курц, відставник ВПС США, особстий номер 241771699, і я керую цією операцією, я - лейтенант Келлі, я відповідаю за цю бійню в ресторані "Еліс"*..."
* "Alice's Restaraunt Massagree" - сатирична пісня американського фолк-співака Арло Гатрі, а також знятий за нею однойменний комедійний фільм.
"...Прибульці з іншої зоряної системи, чи й з іншої галактики, чи взагалі з іншого часового виміру, вони знають речі, про які тут, на Землі, не дізнаються ніколи (що, втім, зовсім не цікавило Курца). Нехай вони востаннє послухають сірих чоловічків замість "Pearl Jam", "Jar of Flies"* або "Rage Against the Machine", сірих чоловічків, які зверталися до них, марно, по-дурному, сподіваючись на їхні найкращі якості..."
"...Овен нещодавно зрозумів, що вони почали перераховувати прості числа від одного. Дорогою до Госселіна, в автобусі, різні голоси дійшли до чотирицифрових простих чисел.
- Ми помираємо, промовив голос Барбари Стрейзанд. - On se meurt, on creve. - Пауза, потім голосом Девіда Леттермана: Сто двадцять сім. Сто..."
"...Сосни та ялини внизу то з’являлися, то зникали в білій завії. Сніг бив у два лобових вікна "Чинука", танцював і зникав. Політ проходив надзвичайно жорстко - немов у пральній машині, -але Овен і не хотів нічого іншого. Він надягнув навушники на голову. Якийсь інший гурт, можливо, "Matchbox Twenty". Нічого особливого, але все ж таки краще, ніж "Pearl Jam". Про що Овен думав здригаючись, то це про "Гімн загону". Але якщо поставлять "Гімн", він слухатиме і його. Так, слухатиме..."
"...У голосі Конка не було ані нотки веселості. Принаймні комусь це завдання так само не подобалось, як Овену. Воно й зрозуміло, Конклін теж брав участь у місії в Босанскі Нові в 1995 році. У навушниках Овена заграли "Pearl Jam". Він стягну їх і повісив на шию, як хомут. "Pearl Jam" йому не подобались, але в цій команді він був у меншості..."
Вона ввірвалась до кімнати і, дивлячись на нього широко розплющеними очима, була настільки впевнена, що в нього знову почалася кровотеча, що спочатку їй навіть здалося, що вона бачить кров. Але там був тільки Даддітс, він сидів на своєму розхитаному лікарняному ліжку і розгойдувався вперед-назад із мокрими від сліз щоками. Очі його залишились такими ж пронизливо-зеленими, але інші кольори його зовнішності зникли. Волосся теж зникло, чудове біле волосся, яким він нагадував їй молодого Арта Гарфункеля..."
"...Про все це вже говорено-переговорено, і все ж вони не втомлюються розводитись на ці теми, коли йдуть із тієї самої школи ("Вірую в Бога, Отця Вседержителя"), тією самою вулицею ("Творця неба і землі"), під тим самим вічним білястим жовтневим небом ("і царству Його не буде кінця"), тією самою компанією ("амінь"). Лайно те саме, і день той самий - ось істина для них, і цього дня вони повністю згодні з "KC and the Sunshine Band": так їм подобається*, хоча вони люблять повторювати: "РК-ДФ" (рок - круто, диско - фігня). Зміни впадуть на них несподівано й без попередження, як завжди буває з дітьми цього віку якби зміни питали дозволу в учнів середньої школи, вони просто ніколи б не наставали..."
* "KC and the Sunshine Band" - американський музичний гурт. Був утворений у Флориді в 1973 році, працював у жанрах фанку та диско. Пісня цього гурту "That's the Way I Like It" у 1975 році очолила хіт-парад журналу "Billboard"
"...Піт вибрав пляшку, скрутив пробку й випив половину вмісту чотирма великими жадібними ковтками. Пиво було холодним, сніг, на якому він сидів, - іще холоднішим, але йому покращало. Ось вона, магія пива. Скотч, горілка, джин теж мають свою магію, проте якщо вже обирати, то Піт був повністю згоден із Томом Т. Голом*: він любить пиво.."
* Tom T.Hall - американський письменник і кантрі-співак. "I Like Beer" - одна з найвідоміших його пісень
"...Він побачив аж ніяк не прекрасну даму в біді. Щонайменше років сорок, до того ж досить огрядна. Незважаючи на щільну куртку і бозна-скільки чумарок під нею, спереду добре проглядалися непомірні опуклості, для яких, очевидно, і було винайдено операцію зі зменшення грудей. З-під вушанки вибивалось абияк підстрижене волосся. Як і Генрі з Пітом, вона була в джинсах, тільки одне її стегно було ширше, ніж два стегна Генрі разом узяті. Перше слово, яке спало на думку, - "селючка": жінок такого типу зазвичай уявляєш собі на захаращеному дворі поруч із двохсекційним трейлером, де вони розвішують білизну під спів Гартаабо Шанаї* з радіо у відчиненому вікні..."
* Garth Brooks, Shania Twain - популярні виконавці музики кантрі.
"...- Як на мене, варто трохи зменшити швидкість, - зауважив Піт. Між ніг у нього стояла банка пива, і вона була наполовину порожня, але цього було замало, щоб Піта розвезло, для цього не вистачило б навіть цілої банки. А ось іще чотири-п’ять пляшок, і Генрі міг би ганяти по цій дорозі хоч на шістдесяти милях за годину, а Піт сидів би собі на пасажирському місці й підспівував моторошним пісням довбаних "Пінк Флойд". А генрі цілком міг вичавити шістдесят і навіть бампера не пом’яв би. Їхати коліями, навіть коли вони напонені снігом, - це все одно, що їхати по рейках. Якщо сніг не припиниться, ситуація може змінитись, але поки що все було добре...."
"...Кент і Шон Робідо погоджуються з тим з тим, що Ліндлі крутий - не гітарний бог, зрозуміло (Марк Нопфлер із "Дайр Стрейтс" - ось хто справжній бог гітари, ще Ангус Янг з "Ей-Сі/Ді-Сі", ну і Клептон, зрозуміло), але все одно він дуже й дуже гарний. У Ліндлі шалені гітарні ходи, а ще кльові дреди до плечей..."
"...На Фрі-стріт майже нікого: може, з півдюжини хлопців біля барної стойки, і ще стільки ж ганяють кулі на більярдному столі в задній кімнаті, Бобер і троє його друзяк сидять в одній із кабінок, потягують кеговий "Мілер" і зрізають колоду засмальцьованих карт, вирішуючи, хто платитиме за наступну порцію. Що ж це за інструментальна мелодія з такими муркитливими гітарними програшами? "Без кордонів"? "Телстар"? Нє, в "Телстар" є синтезатори, а тут синтезаторів не чути.Але чи не насрати? Решта хлопців обговорюють Джексона Брауна*, який учора ввечері виступав у муніципальному центрі і зробив ульотне шоу, якщо вірити Джорджу пелсену, який був там..."
* Clyde Jackson Browne - американський вокаліст, гітарист, клавішник, композитор, автор текстів, продюсер
"...Досить забігайлівок, досить гулянок - ага, ідея офігенна, але потім усе повторюється, поцілуй мене в корму і щоб ви добре жили. Цього четверга він іде на Фрі-стріт, і нехай хоч зірки з неба падають, але в його руці буде пиво, в кишені косячок, а з музичного автомата буде литися стара інструментальна музика, яка чимось нагадує "Венчерз"*. Назви цього гурту, який був популярний іще до його народження, він не пам’ятає, але добре знає цью музику, бо після розлучення став багато слухати портлендські радіостанції, які грають старі хіти. Старі хіти заспокоюють. Більшість новинок Лорі Сью знала й любила багато з них, але Бобер їх просто не розумів..."
* "The Ventures" - американський гурт, заснований у 1958 році. Відомий виконанням інструментальних рок-композицій.
"...Робінсон не здивувався, що в його думках була зараз та перша і єдина поїздка на Мотоциклетне ралі в Стурджисі, Південна Дакота. Це було 1998-го, за рік до того, як він зустрів Діану. Він повільно котився по Джанкшн-авеню на своїй "Хонді GB 500" - один з двох тисяч учасників параду; і сплетене воєдино ревіння всіх цих байків було настільки гучним, що здавалося матеріальним. Пізніше тієї ночі розпалили багаття, нескінченний потік "Стоунс", "АС/DC" та "Металліки" рвався з акустичних підсилювачів "Маршал", розставлених усюди, наче мегніри Стоунгенджу. Дівчата з тату танцювали топлес у світлі багаття, бородаті чоловіки пили пиво з чудернацьких шоломів, діти з власними перебивними тату бігали всюди, здіймаючи іскри. Це було страхітливо, захопливо і прекрасно, неначи все, що було правильного й хибного у світі, поєдналося там, в одному місці, в ідеальний меланж. А над головою - безмір зірок..."
"...Власники "Вудлендських Акрів", Джордж та Елен Бенсон, зосталися. Так само вчинив і Тімлін. Розлучений, без дітей, які могли б за ним сумувати, він точно знав, що історія про Канаду була байкою. Тоді, на початку липня, Бенсони прийняли пігулки та лягли в ліжко, слухаючи Бетховена на фонографі з батарейками. Зараз тут лишився тільки сам-один Тімлін.."
"...– Вы хотели сказать вчера, во вторник? Минуточку, не вешайте трубку, – повторил портье. Для него были уже в прошлом тот день и та ночь, которые для меня все никак не кончались. Снова послышался свист – портье был человек веселый и жизнерадостный, наверное, он еще очень молод (или, может быть, он выспался перед ночной сменой и сейчас был бодрым и свежим). Он насвистывал «Strangers in the night»*, и эта мелодия в сложившихся обстоятельствах звучала как сарказм, хотя и очень подходила к обстоятельствам. Сейчас мне хватило времени, чтобы узнать мелодию. Но в таком случае он не так молод, молодежь не насвистывает песен Синатры. Еще через несколько секунд он сказал: – На вчерашний день не было никакого заказа на это имя, сеньор. Я думал, что он, возможно, зарезервировал номер, а потом снял заказ, – но нет, на это имя никакого заказа не было..."
* «Незнакомцы в ночи» (англ.) – название популярной песни из репертуара Фрэнка Синатры.
"...Случилось так, что в последние дни пребывания Луиса в Амстердаме ухудшились отношения между голландским правительством и профсоюзом транспортников. Ожидалась череда забастовок. И вот спустя неделю Блисс отправился в гараж, чтобы в Роттердам выехать на своей машине, а не зависеть от капризов поездного расписания. Съезжая по пандусу, он, не переставая рулить, включил кассетник. И вот что странно: вместо ожидаемых «роллингов» в динамиках послышалось женское пение – похоже, Конни Фрэнсис. Да, точно она, с песней «Кто сожалеет теперь?»..."
"...Тот путь на север выдался долгим. Уилли и не помнил, когда он одолевал такие расстояния без надлежащих перерывов на отдых. Раз или два был соблазн остановиться на кофе или стакан колы – что-нибудь с кофеином и сахаром, чтобы подпитывался мозг и снижалась сонливость, – но мочевой пузырь Уилли был как будто старше и терпеливей своего хозяина. К тому же не хотелось понапрасну расходовать время на остановки у обочины. Опыт показывал: где облегчиться, там, значит, расслабиться; где расслабиться, там перекусить, а где перекусить, там передохнуть, и это всё лишние минуты, переходящие в часы. Брю слушал ретроволну, пока та не начала спекаться, и тогда, пошарив в бардачке, он вынул кассету Тони Беннетта и воткнул в деку..."
"...Сейчас Уилли с Арно снова пребывали в своем излюбленном местечке, где радио традиционно вещало на волне «Ретро» (для тех, кто не знает, частота 101,1). Начиная с девяти вечера давали подборку из пятидесятых: Бобби Дарин, Теннеси Эрни Форд, даже «Элвин и бурундуки» – почему-то такую нудятину, что Уилли, обычно человек достаточно терпеливый, возымел соблазн подойти к динамикам с монтировкой. Особенно когда Арно, пародист каких поискать, взялся подвывать из-под капота «Доджа Дуранго» 98‑го года с лопнувшим патрубком радиатора и двойной белой полосой вдоль корпуса, которую, по всей видимости, проводил кто-то страдающий косоглазием..."
"...Шел третий час ночи. Ловейны спали наверху: взрослые в одной комнате второго этажа, дети в соседней, смежной с ними. Третий этаж был нежилым. Дважды в течение каждого часа Луис и Блисс поочередно наведывались на второй этаж с проверкой. Внизу по радио пела Конни Фрэнсис – что-то там из старых записей. Репертуар выбирал Блисс, а не Луис: он на это шел из почтения перед своим старшим во всех смыслах товарищем..."
"...Лайнотт с Маршем сидели в своем «Тахо». Выяснилось, что у них, помимо прочего, есть частичные совпадения в музыкальных вкусах. Марш прихватил с собой айпод, в котором был выход под МР3, и теперь они слушали «Voices» Стэна Гетца – альбом, по мнению Лайнотта, для Гетца достаточно проходной, но, тем не менее, успокаивающий, как раз под настроение. Свой внедорожник напарники пристроили чуть в сторонке от просеки и отсюда могли наблюдать за любыми машинами, если б те проезжали мимо, а также за частью моста с другой стороны дороги, сами при этом оставаясь невидимыми из-за деревьев. Шанс их заметить мог быть только у кого-нибудь пешего, если б тот подошел с запада и ощутимо приблизился. Ну а если б он это сделал, ему бы об этом оставалось только пожалеть..."
"...Тем не менее по итогам происшествия он однозначно дал понять, что подобное деяние во вверенном ему городе не произойдет больше никогда, если его слово как шерифа имеет хоть какой-то вес. Ведь это убийство, откровенное убийство, и Вустер этому попустительствовать не собирался. Да еще и негры (вот уж не было печали) все как один обозлились – до той опасной черты, когда гнев в них грозит перерасти страх. Кроме того (вот о чем в первую голову не мешало бы задуматься говнюкам вроде Маленького Тома): теперь на их головы могут обрушиться фэбээровцы, а им там в центре не понять, какой уклад и какие нравы бытуют в мелких городишках вроде этого. Им оно невдомек, да и, признаться, по барабану. Фэбээровцы только и копают, чтобы найти новоявленных козлов отпущения – людей, которые недопонимают, что «времена, они меняются», или как там поется у этого лабуха Боба Дилана, настоящая фамилия которого Циммерман..."
"...В ночь, когда не стало Эррола, Луис, помнится, проснулся у себя в закутке от звука грузноватых женских шагов за стенкой. Он тогда вылез из койки и, чувствуя под ступнями тепло половиц, подкрался к открытой двери их хибары. И увидел на крыльце свою бабушку – стоит, пристально смотрит куда-то в темноту. Луис ее позвал, а она не откликается. А в отдалении, тихонько, музыка – голос Бесси Смит. Бабушка ее обожала..."
"...– Мне кажется, перчатки смотрелись особенно экстравагантно, – нарушил молчание Ангел. – Эдаким финальным штрихом. Будь у него загар чуточку потемней, то Эл Джолсон* в сравнении с ним выглядел бы бледно..."
* Эл Джолсон (1886–1950) – популярный американский артист и певец, выступавший в черном гриме, имитировавшем негра.
"...Сейчас Эвелин, лежа в постели, слушала «Шведскую рапсодию» на маленьком CD-плеере, подаренном мистером Ангелом и мистером Луисом на минувшее Рождество (миссис Бондарчук предпочитала поздно укладываться и поздно вставать: жаворонком ее никак не назовешь). Слышно было, как по коридору наверх прошли ее соседи. Тихо запищала «сигналка», которую они погасили кодом. Затем еще один, последний «пик», и дверь сверху закрылась. Сейчас там переустановят систему..."
"...Своих верхних соседей миссис Бондарчук знала по именам и называла их соответственно «мистер Луис» и «мистер Ангел», но, конечно же, никогда не увязывала темнокожего Луиса с «Лерой Франк пропертиз», даром что название «Лерой Франк» не так уж далеко отстоит от «Le Roi Francais» – «французский король». Королей, как известно, правило множество, но самым ходовым именем среди них было, безусловно, Луи, то есть Луис. Нет, таких аналогий миссис Бондарчук не проводила, потому как не считала нужным совать нос куда не просят. Денег ей вполне хватало на то, чтобы жить вполне себе комфортно. Соседи соблюдали тишину, и жизнь уютно протекала под тявканье ее счастливых шпицев и успокоительное звучание оркестра Мантовани, у которого, как выяснилось, под каждый перепад настроения имеется своя пластинка...."
"...Сейчас напарники перешли на бренди, для чего Нейт выставил свои лучшие коньячные бокалы с сужающимся горлышком – такие объемные, что в них запросто можно держать золотых рыбок. Негромко играла фоновая музыка: Синатра и Каунт Бейси 1962 года. Голос Фрэнка задушевно вещал о том, что любовь, оказывается, нежная ловушка. Нейт у себя за стойкой натирал фужеры, безмятежно подмурлыкивая песне. Обычно к этой поре он уже закруглялся, но сейчас не выказывал никакой торопливости. По всей видимости, это одна из тех ночей, когда часы словно останавливаются, а те, кто находится в этом волшебном царстве, уютно изолируются от бед и забот внешнего мира. Уютно чувствовал себя и Нейт, давая всем на какое-то время здесь задержаться, – своего рода подарок гостям от хозяина заведения..."
"...А впрочем, Куинс всегда был другим. Не таким, как Бруклин, не таким, как Бронкс. Прежде всего, он несоизмерим с ними по своей необъятности. Беспорядочный, своенравный, Куинс безудержно расползался во все стороны. О нем не писали возвышенно-эпических книг. У него нет своего Питера Хэммилла*, который бы его мифологизировал. «Где-то в Куинсе…» Если бы Уилли перепадал бакс всякий раз, когда он слышал такую фразу, он давно бы стал богачом. Для тех, кто живет вне этого района, все, что находится в его пределах, это именно «где-то в Куинсе». Для них Куинс подобен океану: огромный, слабоизученный. Если что-нибудь в него бултыхнется, то теряется и остается там навсегда..."
* Питер Джозеф Эндрю Хэммилл (род. в 1948 г. в Лондоне) – певец, композитор и основатель прогрессив-рок-группы Van der Graaf Generator. Наиболее известен своими вокальными данными, его основные инструменты – гитара и фортепиано.
"...Всю дорогу мы проехали, погрузившись в свои мысли. Если не считать тихонько игравшей музыки Red Hot Chili Peppers, то нежной, то суровой на манер Эдварда, единственными звуками были щелчки автомобильной зажигалки. Мы закуривали по очереди. Окрестный пейзаж пробегал перед моими глазами, я машинально теребила цепочку и обручальное кольцо. Я не решалась взглянуть на Эдварда. Когда перед моими глазами проплыл указатель с надписью «Малларанни», я напряглась. Он остановил машину перед моим коттеджем, не выключая мотор..."
"...Назавтра все повторилось. Я даже не устояла и немного подвигалась под музыку. Прежние привычки возвращались. Как безумная, я в одиночестве танцевала посреди гостиной. Единственное отклонение от старых привычек: в Малларанни наушники были не нужны, и я включала музыку на полную громкость, с ревущими басами. The dog days are over, the dog days are done. Can you hear the horses? ’Cause here they come.
Я делила сцену с Флоренс из Florence and the Machine.
Я знала эту песню наизусть, каждый аккорд, каждую нотку. Я вертелась и извивалась, тонкая пленка пота покрывала кожу, собранные в хвост волосы летали во все стороны, щеки пылали. В какой-то момент ударные выбились из ритма...
...Я посмотрела на него с вызовом, повернула пульт в направлении музыкального центра и вывела громкость на максимум. Happiness hit her like a bullet in the head struck from a great height by someone who should know better than that. The dog days are over, the dog days are done, — вопила я. И принялась выплясывать, перед тем как захлопнуть дверь у него перед носом..."
"...В одного з них була труба, і він акомпанував на ній кожну пісню, сурмив оте "уа-уа-уа", аж поки сльози на очах не навертались.
- Діззі Гіллеспі* недобитий, - говорила Ма. - Тре’ змастити ту трубу оливковою олією та засунути йому в дупу. Хай пропердить на ній "Боже, збережи Америку"..."
"...Стефано був продюсером, який задушив на смерть свою подружку за те, що вона відмовилася співати пісню, яку він написав. Тепер він відбував термін у в’язниці загального режиму, тоді як мусив би сидіти десь у підземній буцегарні в Саудівській Аравії, обідати тарганами, пити власне сциклиння і слухати на максимальній гучності "Антракс"* у передсвітанкові години. (Це, звісно, на мою скромну думку так.) Жінку, яку він убив, звали Енді Маккой, так сталося, що вона була однією з моїх найулюбленіших співачок усіх часів. Якби в час її загибелі я вже писав жартівливі некрологи, я б нізащо не торкнувся її словом; сама думка про те, що її піднесений голос, який легко дорівнював голосу молодої Джоан Баез**, насмілився заглушити той деспотичний ідіот, бісила мене й зараз, п’ять років по тому. Бог дарує такі голосові зв’язки тільки небагатьом обраним, а горло Енді Маккой зруйнував у нападі самолюбства обдовбаний Стефано..."
* "Anthrax" - заснований 1981 р. рок-гурт у стилі треш-метал.
** Joan Baez (нар. 1941) - знаменита фолк-співачка
"...Бампа, соліста "Єнотів", застрелила його подружка, коли він намагався крадькома пролізти крізь вікно до неї у спальню в її будинку в Гемптонах, мабуть, хотів так пожартувати. Вона сприйняла його за грабіжника. Усій цій історії особливо жирної смаковитості надав пістолет, яким вона скористалася: дарунок їй на день народження від самого Бампа, гітариста, можливо, сумірного з Браяном Джонсом* і найсвіжішого члена "Клубу 27"..."
* Brian Jones (1942-1969) - гітарист, співак, засновник гурту "The Rolling Stones" ; перебуваючи під великою дозою наркотиків і алкоголю, потонув у власному басейні.
"... - Вибая, Майку, - сказала вона. Кажучи незабутніми словами Холла й Оутса, "На таке я піти не можу, я не можу цього зробити"*. Візьми собі "юку"..."
* Hall & Oates - заснований у 1970 р. дует співаків Дерила Холла та Джона Оутса; Джерома цитує рефрен їхнього хіта 1981 р. в стилі рок-енд-соул "I Can't Go for That (No Can Do)", де співається: "Заволодівши моїм тілом, ти тепер хочеш отримати ще й душу".
"...Джека Брігса, котрий відзначився жахливою грою в минулорічних "Святенниках" - чисто говорючий комод, закоханий у Дженіфер Лоренс, - було знайдено мертвим у готельному номері в оточенні деяких із його улюблених ласощів. Таким чином, він приєднується до "Клубу 27", у якому вже перебувають такі знамениті зловживачі психотропними засобами, як Роберт Джонсон, Джиммі Гендрикс, Дженіс Джоплін, Курт Кобейн та Емі Вайнхаус..."
"...Якби я мусив типізувати міру їхньої зухвалості, я показав би вам фотографію, яку ми поставили десь за півроку після того, як почав у них працювати. На ній перед "Пашею" стояв Род Пітерсон (якого в "Цирку" ніколи не забували називати "Бері Менілоу свого покоління"). Його подружка, нахилившись, блювала в риштак..."
"...Кет Макдональд зірвалася. Вона почула клацання у власній голові. Воно звучало так, наче Роджер Міллер* клацав пальцями перед вступом до "Короля доріг"..."
* Роджер Міллер (1936-1992) американський кантрі-співк, композитор і музикант, найвідоміший своїми хітами 1995 року "King of the Road" і "Dang Me"
"...Ньюсом заплющив очі. З півтори хвилини кімнату не тривожив жоден звук, тільки вив вітер та бризкав дощ - наче хтось кидав жмені гравію об шибки. У Кет був старомодний механічний годинник, який батько подарував їй багато років тому на завершення школи медсестер, і коли вітер ненадовго затихав, вона чула його самозакохане цокання. І ще дещо: у дальному кінці будинку старенька Тоня Мердсен наспівувала, прибираючи кухню наприкінці робочого дня: "Вирішило жабенятко оженитись, ммммм..."*...
* "Frog went a courtin' and he did ride, uh-huh" - перший рядок відомої англійської народної пісеньки. вперше вона згадується в 1958 р. в "Скаргах Шотландії". Існує багато версій пісеньки, які різняться за змістом і фіналом, але завжди в центрі сюжету жабенятко, яке хоче одружитися з мишкою. Вельми популярна у сучасній поп-культурі. Звучала в "Маппет-шоу", "Футурамі", "Том і Джеррі" тощо.
"...У Томмі була шкірянка зі срібними гудзиками.
Він роздобув її на одному ярмарку.
Того дня я був з ним. Стояла веселка і
з гучномовця "Кенд Хіт"* горланили "Працюймо разом".
"Я НЕ ЧУЖИЙ, ПРОСТО ГОЛУБИЙ" -
писалося на значку, який матір
причепила під куртку.
"Вона мала виставити його напоказ, - ніяк не вгамується
Індіан. - Томмі був гордим, дуже гордим підором"..."
* "Canned Heat" - американський блюз-рог гурт, заснований 1965 р. у Лос-Анджелесі Аланом Вілсоном і Бобом Хайтом. Особливої популярності набув у 1969 - 1971 роках. Далі цитована пісня "Let's Work Together", одна з найвідоміших пісень гурту.
"...О, то була зима, як "Лемон Пайперс"* грали "Зелений тамбурин".)
Томмі помили волосся, й воно спадало прямо
на плечі. Чувак, воно було чистим!
Закладаюся, то гробар його причепурив.
Чоло вінчала стрічка зі знаком миру,
виведеному на білому шовку..."
* "The Lemon Pipers" - американський поп-гурт, популярний у 1960-х. Їхня найвідоміша пісня - "Green Tambourine", котра посіла перше місце в американських чартах 1968 р.
"...Після прийому батьки Томмі пішли
додому. Мабуть, плакали там, плакали,
А фрики рушили на Норс-Мейн-стрит, 110.
Увімкнули стерео, знайшли пару записів "Вдячних мерців"*.
О, як же я їх ненавидів - "Мерців". Полюбляв казати про Джеррі Гарсіа: "Буду вдячним, коли він таки стане мерцем".
(Коли це врешті трапилося, вдячним я не був.)
Але що поробиш, як Томмі вони вставляли.
(а ще, прости Госсподи, Кенні Роджерс**)..."
* "Grateful Dead" - американський рок-гурт, що працював у жанрі психоделічного року. Фронтмен - Джеррі Гарсія.
** Кенні Роджерс (нар. 1938) - американський співак та кіноактор, один з найуспішніших виконавців в історії музики кантрі.
"...Одного вечора ми вчотирьох чи вп’ятьох завітали до денс-клубу, який називався "Довгоногі й гнучкі". Гадаю, ми вже було вирішили звідти йти, коли туди зайшов той хлопчина, сам один. Схожий трохи на Девіда Бові. Високий, у тісних білих велосипедних шортах і блакитній майці з обрізаними рукавами. Довге біляве волосся, зачесане вгору у високий кок, що було кумедним і в той же час сексуальним. Рожеві щічки - природні, не нарум’янені - з розсипом сріблястих блискіток. Губи бантиком - чи радше лук Купідона. Геть усі очі в тому закладі обернулися на нього..."
"...Сильно пахли квіти, божественно. Коли Дейв Келхун думав про смерть - тепер уже не таку далеку, - найбільше його засмучувала перспектива втрати чуттєвого світу з його простими втіхами. Вигляд жінки в топі з глибоким викотом "човником". Як Козі Коул гатить по барабанах у "Топсі. Частина друга"*. Смак лимонного торту з хмаркою безе на вершечку. Запах квітів, яких він не може назвати, хоча його дружина знала колись їх усі..."
* Cozy Cole (1909 - 1981) - джазовий барабанник; "Topsy.Part2" - інструментальна тема, запис якої 1958 р. у виконанні Козі Коула став усесвітнім хітом із довгим соло на барабанах.
"...Грейди услышал, как возле дома затормозила машина, и лучи фар полоснули по дому, когда пикап Тедди заехал на подъездную дорожку. Грейди тихо выругался. Тедди имел золотое сердце и ради Грейди мог сделать все, что угодно, но с его появлением дом становился шумным: включалось радио или телевизор, стереоустановка обычно начинала извергать какие-то песни, исполнявшиеся в 60-х и 70-х годах прошлого века бородатыми парнями. Грейди полагал, что это связано с затянувшимся одиночеством его друга и с тем, что в этом одиночестве он чувствовал себя некомфортно. Сейчас с ним жил Грейди, и Тедди, радуясь его присутствию, старался проводить дома как можно больше времени. Порой он настаивал, чтобы Грейди смотрел с ним старые научно-фантастические фильмы, или предлагал покурить травку, слушая старые альбомы типа «Эбби-роуд», «Темная сторона луны» или «Живой Фрэмптон»..."
"...Размышляя на эту тему, я доехал до Скарборо. На волнах «Сириуса» выдавали альтернативную музыку: оригинальная аранжировка Бетховена, исполненная парой продвинутых торопыг, длилась в общей сложности около пяти минут, включая вступление диджея и даже мечтательные отклики слушателей, но у меня появилось непреодолимое желание сменить частоту, когда какой-то придурок затребовал Диаманду Галас, а диджей с бешеным восторгом рассыпался в благодарностях.
На заре туманной юности, разменяв третий десяток, я общался с девицами, зазывающими к себе на кофеек, но подразумевающими при этом, что в дальнейшем вам светит больше, чем кофе, если вы не окажетесь извращенцем или наркоманом, и тогда осознал, что если мужчина действительно хочет понять женщину, то ему следует быстро ознакомиться с коллекцией ее звукозаписей. Если таковой не обнаружится вовсе, то лучше сразу закончить знакомство, поскольку только бездушная или не имеющего ничего в голове особа вообще не слушает музыку; если же она балдеет от той английской музыки «новой волны», что выдают группы типа энергичных «Смитс» или интеллектуально-замогильных «Кьюэ», то, вероятно, зациклена на своей несчастной судьбинушке, но она все-таки небезнадежна; если же девушка фанатеет от «гламурного металла» типа групп «Кисс», «Пойзон» и «Мотли Крю», то вы столкнетесь с дилеммой: либо остаться с ней на время постельных игр, либо сбежать до того, как вас заставили слушать кого-то из ее музыкальных кумиров; но если на полках девицы вы увидели Диаманду Галас, возможно, заодно с Нико, Лидией Ланч и Утой Лемпер для тихих интимных моментов, то пора извиняться и уносить ноги, пока она не подсыпала снотворного в ваш кофе, иначе, проснувшись, вы можете обнаружить себя закованным в цепи в подвале, а вышеупомянутая девица будет стоять над вами, потрясая кухонным ножом и наводящей ужас куклой, и выкрикивать имя какого-то парня, которого вы никогда не знали, но, очевидно, похожи на него внешне..."
"...Жил на чеки по безработице. Желанья его были просты: ему нравилось как можно чаще напиваться – в одиночестве, спать допоздна и сидеть в своей квартире – тоже в одиночестве. Еще одна странность Мартина Бланшара заключалась в том, что одиноко ему никогда не было. Чем дольше он мог пребывать в разлуке с человечеством, тем лучше себя чувствовал. Все браки, сожительства, перепихоны убедили его, что сам по себе половой акт не стоит того, чего женщина требует взаме.."н. Теперь он жил без женщины и часто дрочил. Образование его завершилось в старших классах, однако когда он слушал радио – его единственная близкая связь с миром, – предпочитал симфонии, желательно – Малера..."
"...Не могу разговаривать. Та же самая всегдашняя наебка. За тридцать лет тарелка не разбилась. А Джо Хайанс бегает вокруг, свершает великие дела, носится вверх-вниз по лестницам. У него был свой угол где-то наверху. Довольно исключительный, разумеется. И с ним еще какой-нибудь бедный засранец в задней комнате, где Джо мог наблюдать, как тот на “Ай-Би-Эмке” готовит макет для печатников. Джо платил бедному засранцу тридцать пять в шестидесятичасовую неделю, причем бедный засранец радовался, носил бороду и милые душевные глаза, бедный засранец вкалывал, не покладая рук, над этим третьесортным убогим макетом. А по интеркому на полную громкость ревели “Битлы”, телефон постоянно звонил, Джо Хайанс, редактор, вечно УБЕГАЛ КУДА-ТО ПО КАКОМУ-ТО ВАЖНОМУ ДЕЛУ..."
предпоследний бичара поднялся со стульчика за своими 3 баксами, а я вышел наружу, на бульвар Биверли, ждать автобуса. к тому времени, как я вернулся домой и взял в руку стакан, стукнуло уже часов 6 или около того. я был так зол, что трахнул Кэти 3 раза. разбил окно. порезал ногу об осколки. пел песни из Гилберта и Салливэна, которые когда-то выучил у ненормального учителя английского, который начинал свои уроки в 7 часов утра. Городской Колледж Лос-Анжелеса. его фамилия была Ричардсон, и, может, он и не был ненормальным. но Гилберту и Салливэну он меня научил, а еще поставил мне двойку с минусом по английскому за то, что я появлялся у него на уроках не раньше 7.30 с бодуна – КОГДА я вообще появлялся. но я не об этом. мы с Кэти немного повеселились в ту ночь, и несмотря на то, что я раскокал несколько вещей, мерзким и глупым, как обычно, я не был...."
"...РАЗ.
ДВА.
ТРИ.
он у меня в руках, его мертвые кости против моих живых, его мертвое мясо против моего живого, и пока эти кости и эта тяжесть впивались в меня, я думал об операх Вагнера, о холодном пиве, думал о манящей пиздёшке, сидящей на диванчике напротив нога на ногу, задрав юбку повыше, а у меня в руке стакан, и я медленно, но верно убалтываю ее, пробираясь в пустой разум ее тела, и тут Чарли заорал ВЕШАЙ ЕЕ В КУЗОВ!.."
"...Что же делать? Как «присутствовать» на торжественных мероприятиях? Польская народная музыка кажется мне убогой, краковяк и оберек смешат меня, Шопен раздражает, поскольку его вытаскивают при любом удобном случае, а еще потому, что сам я люблю классическую музыку..."
"...Гулевич, как и многие другие приезжие, был очарован Вильно. Об этом свидетельствует его сборник стихов «Город под тучами» (1931), в котором он прославляет виленскую архитектуру: и барочную, и дивно поднебесную.
В первый год немецкой оккупации всегда деятельный Гулевич занимался организацией подпольной печати. Он был арестован в августе 1940-го и просидел в тюрьме до 12 июня 1941 года. В этот день обожатель немецкой поэзии и музыки, автор книги о Бетховене был расстрелян в Пальмирах..."
"...Прошло больше двадцати лет, я сидел в Белом доме, куда меня пригласил президент Рейган, чтобы вручить награду за заслуги перед американской культурой. Рядом со мной известный архитектор Бэй — тот, что построил в Париже пирамиду Лувра, — и автор бестселлеров Джеймс Миченер. Моим соседом за столом был Фрэнк Синатра, личный друг Рейгана. Стоило ли мне рассказывать о своих перипетиях с визой, о том, что меня не хотели пустить? Казалось, это было так давно, словно в эпоху палеолита. Я мог лишь внутренне улыбаться, думая о невообразимых шутках судьбы..."
"...Я читывал «Пшеглёнд виленский» и думаю, что он оказал на меня влияние. Абрамович невольно представляется мне в виде мудреца Зарастро из «Волшебной флейты» Моцарта или благородного и слегка наивного реформатора, верящего в разумное человечество..."
"...— О, если бы я только знал ваши предпочтения! — продолжал он. — Если бы я знал о ваших особых страстях, ваших особых вкусах! Будь вы одной из тех женщин, которые любят поэзию из опасения, что сердце может разбиться от страсти, как сладко было бы сказать вам, что меня зовут Данте Алигьери или Гораций Флакк. Если бы вы слабели от сладких музыкальных созвучий, то я стал бы для вас Палестриной или Орландо ди Лассо. Если ваши мысли окрыляла бы живопись, то я назвался бы — о счастье! — Боттичелли или Рафаэлем. А если вы набожны, то на ближайшем конклаве я подкупил бы всех кардиналов, отдав все свое состояние, чтобы они избрали меня Папой; но если бы набожность не привлекала вас, то я готов был бы продать свою душу дьяволу..."
"...Нас добряче трусило під час того перельоту; в ті часи більшість польотів на літаках були саме такими. Ті літаки були паскудними бляшанками з двигуном, і просто диво, що ми всі там не повбивалися, як Бадді Голлі чи грьобаний Біг Боппер..."
- Ми двійко старих бовдурів, вона заходиться сміхом. Колись вона займалася сексом із королем та зіркою кіно майже в той самий час, поки грамофон грав "Меггі Мей" і Род Стюарт співав французською. Тепер жінка, яку "Нью-Йорк Таймз" називала найвеличнішою американською поетесою сьогодення, мешкає в будинку без ліфта, десь у Квінсі..."
"...А зараз пікнік. Цього вечора їх пригостять вечерею, але та їжа буде теплим, укритим соусом місивом невідомо чого, що подадуть у кафетерії однієї зі студентських їдалень. Полін називає це прісною їжею. Їжа приїжджих поетів завше прісна, до того ж на неї все одне доведеться чекати аж до восьмої. Чекати з якимось дешевим жовтувато-білим вином, яке, ймовірно було створено, щоб пиляти нутрощі таких же алкоголіків із неповним робочім днем, як вони самі. Цей обід набагато приємніший, а холодний чай - дуже смачний. Філ навіть трохи потурає власним фантазіям, у яких він, тримаючи Полін за руку, веде її у високу траву за туалетами, як у тій старій пісні Вана Морісона, і..."
"...Вони разом спустилися сходами й стали на хіднику перед будинком Веслі. Мейн-стрит була практично порожня. Вітер стогнав під дахами будівель і шурхотів на тротуарах пізньоосіннім листям. Трійця п’яних студентів наспотички брела до гуртожитку, виспівуючи щось віддалено схоже на "Райське містечко"*..."
* "Paradise City" - пісня американського рок-гурту "Guns N' Roses"
"...У кабінеті сидів у навушниках Дон Олман - виправляв реферати й співав про жабу-бика Джеремаю* голосом, що переходив усі межі немелодійного й заглиблювався в далекі незвідані краї істинно мерзенного. Побачивши Веслі, він вимкнув свій "Айпод"..."
* "Jeremiah Was a Bullfrog" ("Джеремая був жабою-биком") - пісня американського гурту Creedence Clearwater Revival
