"...Другим яскравим персонажем, але вже іншим, був штурман з крейсера «Червона Україна», прозваний в камері «Кровавая піща». Річ в тім, що в камері (як і в багатьох в’язницях взагалі) любили співати славнозвісну арештантську пісню на слова Пушкіна, яка починалася з строфи:
«Сижу за решеткой темницы сырой,
Ко мне прилетает орел молодой,
Мой грустный товарищ махает крылом —
Кровавую пищу клюет под окном…»
І от, коли одного дня до камери вкинули штурмана, побитого, в синцях і кровопідпливах, що нагадував собою шматок живого скривавленого м’яса, його в’язні прозвали — «Кровавая піща». Зробили, так би мовити, з нього живу ілюстрацію до Пушкінської пісні. Лише це був шматок м’яса що його клював не вільнолюбний орел, а цирковий крук. Те прозвисько так і лишилося за штурманом.
Цей штурман з крейсера «Червона Україна» — це був теж символ, уособлення яскраве й кричуще, хоч і понуре та мовчазне з поведінки. Був це прекрасно збудований атлет, засмалений морськими вітрами, з витатуйованим орлом, так, як і в покійного Васильченка, лише в нього був орел не на руці а на грудях..."
"...«Чорний ворон»… Повитий серпанком жаскої слави «Чорний ворон».
Читачі Леоніда Андрєєва й усіх інших письменників, що писали про тюрми й каторгу, про трагедію людей, вихоплених із життя й відданих на глум і муки, мали більш – менш усталене поняття про «Чорного ворона» — як про атрибут всіх «охранок» і їхніх тюрем, як про супутника насильства й смерті, що майже став міфічною істотою, нарівні з відьмаками й драконами, — чорним хижаком, що хапає й мчить людей на шибеницю чи розстріл, у прірву смерті. І знаменита пісня:
«Чорний ворон, чорний ворон,
Що ж ти в’єшся наді мною!..»
хоч і була складена про іншого ворона, але для багатьох у всій царській і не царській, російській імперії звучала саме, як пісня про того «Чорного ворона» тюремного. І коли її співали арештанти чи каторжники, то, мабуть, їм увижався в пісенному образі інший хижак, розгортаючись у всеобіймаюче, універсальне страхіття — колесате й крилате, когтисте й дзьобате, що заносить людину над прірву й там видовбує їй очі, клює череп і пожирає гаряче серце. «Чорний ворон»… Але це опоетизований. А не опоетизований — це в уяві всіх на землі сущих, хто бачив й хто не бачив, — була звичайна чорна халабуда на колесах. Отака собі собача будка. За часів Леоніда Андрєєва це була чорна карета, везена кіньми. За пізніших часів розквіту цивілізації — така сама карета, але вже рухана автомотором, — чорна автомашина.
Таким уявляв «Чорного ворона» й Андрій. І таким уже й знав його раз колись, побувавши в його череві. За часів ГПУ це було звичайне вантажне авто зі звичайною залізною будкою, в яку напаковувано людей. В ній було заґратоване вікно, завішене ззовні чорною матерією. І нічого він не уявляв собою особливого. Навіть було прикро, що така паскудна й прозаїчна коробка мала таку легендарну славу.
Але на світі все міняється відповідно до епохи. Напевно, тепер і «Чорний ворон» інший. Але який?
Часто, коли вдень раптом гуділа машина в тюремному подвір’ї, або вночі чути було, як машина в’їжджала й виїжджала, в камері 49 – й говорили здавленим голосом: — «Чорний ворон»!
— Який він? — питав Андрій.
Але ніхто не знав точно, який він. Говорили різне і саме тому, що говорили різне, не було віри в говорене й не було цілісного образу. Який він тепер — в епоху не Леоніда Андрєєва й не ГПУ, а в епоху Єжова, «наркома железного»?
Казали, що це жахлива чорна машина, обставлена багнетами, яка мчить вулицями несамовито й виє, як сатана. Казали, що, саджаючи в неї, в’язням зав’язують очі. Казали… Але ніхто з присутніх нічого не знав точно, бо ще не був у ній, крім, хіба, Карапетьяна, але веселий вірменин, поки був у камері, нічого не розповів на цю тему, а потім його забрали. Таким чином було багато домислів і нічого точно окресленого. Була лише легенда. Знали лише всі напевно, що він є й що працює невтомно, безперервно, і що так і називається «Чорний ворон», навіть за офіційною термінологією. Якось дивно чути це фантастичне ім’я, так би мовити, поетичний образ, легенду, замість натури, в епоху оголеного реалізму, в епоху розлегенднення всіх легенд.
І ось він прилетів…
...Ні, цей «Чорний ворон» страшніший і славніший за всі попередні. Напевно, після цієї пригоди всі машини харківського «ЦЕРАБКООПУ» буде перемальовано в інший колір, бо люди не їстимуть хліба й розбігатимуться з хлібних черг при наближенні такого от чуда. Та й ще на тому не скінчиться. Страх у людей буде тепер такий великий, що поява кожної, навіть найневиннішої, аби тільки критої, машини змушуватиме здригатися; бо в ній підозрюватимуть замаскованого, засекреченого «Чорного ворона». От, брат, епоха! І от, брат, який той «Чорний ворон»!
«Чорний ворон, чорний ворон,
Що ж ти в’єшся наді мною?!»
Ця моторошна пісня набере тепер зовсім іншого змісту, коли її співатимуть десь бурлаки на Основі або на Москалівці та все думатимуть не про якихось там «сім повішених» Л. Андрєєва, якого вони ніколи не читали, а про машину «ЦЕРАБКООП» та про її ще не повішений вантаж.
"...На душі паскудно… Але що ж, буває… Думав журливо й зітхав, — вона жінка. Хотів викреслювати її геть з пам’яті, але не міг. Викреслював живосилом і — не міг. Бо вірив і не вірив. Гарячкове думав, передумував — вірив і не вірив… Може, вона має до нього якийсь жаль? Може, помилилася в нападі вірності органам, в яких працює, і тепер уже немає вороття? Перестаралась, служачи вірою й правдою «урядові й партії». Може… Все буває… Та тільки ж от не вміщається в серці, щоб щось могла втнути його Катерина… Від думок ломило скроні. Потім вир думок погасав і приходила тиха журба. Добре. Нехай. Він уже за всіх покутуватиме. Він упреться і стоятиме до загину. А вони — нехай будуть щасливі… Андрій вже не мечеться серцем, а лежить у забутті. Хтось ніжно грає журну сонату Бетховена, огортає жалем і мрією змучене серце. «Ах, хто ж то так прекрасно грає?!» Ніхто не грає..."
"...Очевидно, про нього вже існує легенда. Легенда в цих мурах.
Тепер Андрій думав про сержанта, дивився на суху карлючку на опаловому тлі неба, пригадував сержантове обличчя й сірі коні в яблуках, холодний ранок і свої думи біля запряженої лінійки про качині перелети… І сонату Бетховена*… І Катеринине збентежене обличчя… Він згадав те, що в цім хаосі пригасло… Серце бралося безвідчитною тривогою...
...І тоді кольори переходять в звуки… Не можна тієї грані вловити, де кінчається колір і лінія, а де починається звук. Кожен колір звучить і звучить кожна лінія за незбагненним законом асоціацій…
Над чорнотою, над безоднею гойдається туга, пекельний понурий гнів і ніжна печаль, що розтинає серце… Шопен**… Звуки чіткі до галюцинації. Андрій міцно стискає повіки й слухає всією душею бурхливі каскади звуків, схоплюючи найменші нюанси, — найніжніші ридання флейт і зітхання валторн, октави басів, вчуваючись в тяжку погрозу, в сокрушающий гнів, що десь гряде…
Море звуків гойдається. Міняється. Переходить багато градацій… Переливається, як морський прибій, — від тужливого Шопена до грімливого Бетховена, до мрійного й ніжного Штрауса***… До незрівнянного Леонтовича****… До солов’їного співу… До жайворонків у степу… До передзвону перепелиного. До шуму вітру над осокою, над сизим бором, над степовими озерами, де він жене ряботиння хвильок і змушує їх так ніжно й так наївно гомоніти… До цикад у степах, що під диском червоного місяця на обрії так пристрасно зчиняють незбагненну музику, як в тій «Аїді»*****, — таку от вечірню симфонію…
Є звуки для серця ближчі, є звуки дальші. Є, що породжують бурю, є, що породжують печаль і легеньку журу…
От рояль розливається щемлячими акордами під тоненькими пальцями. Ім’я композитора, як і обличчя виконавця, як і всі ті школярські роки, Андрій напівзабув, лише не забув мелодії й її влучної, так добре допасованої назви:
«Молитва дівчини». І грає її дівчина. Така собі маленька шкільна товаришка, подруга, може, трішки залюблена по – дитячому і від того, а може, невідомо від чого, така розмріяна й сентиментальна. В шкільному затишному кутку, напівосвітленому свічками, в атмосфері мрій, романтики, загальної закоханості невідомо в що (в усе взагалі!) маленькі пальчики пристрасно грають «Молитву дівчини»******…
За одним іде інше, в звуки втілене…
От місяць дивиться на землю й пливе… Він пливе в хвилях любові. Справжньої любові, що вибрала для себе чудесний щильд, — не насмілюючись сказати щось сама, покликала за посередника душу Бетховена… І тепер грає тому місяцеві сонату… Але якому саме місяцеві?! Це велика загадка… І місяць дивиться зачарований, не змигнувши. Ні, він дивиться, як змовник, а зачарований хто інший… Великий геній, бо сотворив сонату не для місяця, а для людського серця. І те серце зробило з неї ужиток… Одне серце грає її, а друге слухає… Слухало її тоді, слухає її й тепер. Слухає, завмираючи й упиваючись нею… Слухає безкінечно…
Аж доки не натрапляє на гострий біль…"
Той біль гасить звукову галюцинацію...."
*
**
***
**** Николай Дмитриевич Леонто́вич (1 декабря 1877, Монастырок — 23 января 1921, селе Марковка, Гайсинский уезд, Подольская губерния) — украинский композитор, хоровой дирижёр, общественный деятель, педагог.
Автор широко известных обработок украинских народных песен для хора «Щедрик», «Дударик», «Казака несут». Его обработка «Щедрика» известна во всем мире как рождественская колядка «Carol of the Bells».
*****
****** О. Кониський — відомий український культурний діяч другої половини XIX сторіччя. У своєму вірші «Молитва» він використав мотиви легенди про дівчину-Україну. Пізніше поезію було покладено на музику, і вона стала прекрасною задумливою ліричною піснею, яка зачіпає серця слухачів і дотепер і стала справжнім духовним гімном України. Музика Миколи Лисенка.
"...За ліловими дахами, за тією вершинкою, десь грає духова оркестра… Серед мідяної какофонії сумовитий баритон веде власну меланхолійну прошву, сам собою, один серед шалу корнетів і валторн, і дурного брязкання літавр… Вальс.. То, мабуть, десь в близькому сквері (це на Сумській!) відбуваються танці. Танцює молодь… Танцює… Може, там танцює Великін і всі «футболісти», з модно закасаними рукавами й в черевиках «шіммі»… Вальс «На сопках Маньчжурії»… Там танцює воля й байдужий до всього світ…
А вершинка тремтить болісно і одчайдушно, щоб не зламатись… Щоб не зламатись… І Андріва душа в’ється біля тієї вершинки… Не зламатись!… Вона не мусить зламатись!..
Вершинка затята й дуже уперта. І Андрієве серце наливається злорадством — «От встоїть!! От встоїть!»
Цитринове небо надимається й береться кривавим кольором. Потім опаловим… Кольором зненависті й зневаги… Кольором тупого безсилля й злоби..."
"...В цілому цей тряский, торохкітливий вагон справляв вражіння надзвичайне —вражіння якоїсь символіки, образ чогось калічного, парадоксального, образ якоїсь епохальної аварії. Так, він символічний, цей вагон, немовби геніальна карикатура, пародія на велику революцію, що зродила ось цей шедевр, як та гора зродила мишу. От був собі товаровий вагон на «сорок чєловєк ілі восємь лощадєй», тоді прийшла велика революція, мільйони людей під співи «Марсельєзи» героїчно вмерли за «рівність і братерство», за свободу, за краще майбутнє і — от воно прийшло, те «краще майбутнє»: товаровий вагон «на сорок чєловєк ілі восємь лошадєй», іменований ще «телячим», взяли перефарбували в інший колір, прорубали пару віконечок, забили наглухо «телячі» двері, а випиляли інші, для людей, і — все. — І маєш нову епоху!!... ... Пурпуром і міддю погоріла зоря. На вітер. Ні, то загравами пожеж взялося небо й мерехкотить, немов сяйво північне, то спалахує, то пригасає. Це ніби далека заполярна Колима — і… це ніби його рідне місто, це Харків, і Київ, і сонячна Одеса з кораблями на рейді… Скажений вітер, вогненний смерч свистить над усім, в несамовитих вибухах розколюється й осипається обрій — осипається вогнями ракет, шрапнеллю набоїв, клекотить і захлинається кулеметним рокотом, стугонить громом далекого й близького бою. Земля горить у вогні повстання! Його земля горить у вогні повстання… Вони вирвались і вони йдуть!.. Незчисленна сила й сила людей. Від сонячної Одеси до далекої заполярної каторги бушує смерч. Вітер носить скривавлене лахміття, недопалене в «Геліосах» тюрем і казематів, розриває полотна прапорів з напнутого на дрюччя якогось ганчір’я, метає в диму шматки «Марсельєзи» (як колись!! як давно колись!) і слова ще якихось божевільних пісень… Вони йдуть. Вони вивертають і громадять ліхтарі, й телеграфні стовпи, і тумби, і брили руїн, і залізні брами, і покручені грати — навертають них страшні барикади середі охоплених полум’ям міст. Вони захлинаються від диму і помсти… Ось вони йдуть бруком великого міста… Дванадцята камера відбиває тяжкий, зловісний крок… І даремно мечеться начальник тюрми, кричучи несамовито: — Заключонниє!.. Садітесь!!» — Він замовкає, затоптаний. Він щезає в клекоті бою, що все наростає. Дванадцята камера крокує в зловісному мовчанні… А за ними — маси, маси… Ніхто не відстає. Ніхто не сміє відставати!.» Туди, туди, вперед! Швидше! Швидше!.. Вони біжать… Вони громадяться біля грандіозної цитаделі, виповзають, як хмари грозові, — їх сила – силенна — заплакані, охоплені психозом безоглядної помсти й нищення, слабі, кволі, прокажені, несамовиті люди. Вони її облягли й чекають… В небі літають чорні, зловісні птахи… «Там, там забарикадувалися всі, що обернули цей світ у юдоль сліз і страждання». Це остання й це неприступна фортеця… Це ніби Дворець Совєтів, виведений, як вавілонська вежа, до самісіньких хмар і навколо цієї апокаліптичної споруди гойдається море тих, що встали з сибірських кар’єрів, з усіх тюрем, з заполярної тундри, з пісків Казахстану, з усіх кінців неосяжної землі концентраків… Це буде остання, це буде рішальна велика битва!.. Але ж вони —тільки хаос, тільки хаос… Де ж Месія!? Де їхній Месія? І Ось розкололося небо, повергаючи всіх у розпач і жах. Ось розверзаються мури і на них хлинуть люди в білих халатах… Де ж Месія?! Де ж їхній Месія?! І тоді десь підводиться штурман. Мовчазний і понурий. В зловісних відблисках пожеж. Він виростає, як легендарний Ахілл. Овіяний всіма вітрами, обсмалений порохом, розхристаний і простоволосий, голий до пояса, з чорним орлом на моряцьких грудях. Він підносить руки до самого неба, потрясає ними і кричить із сарказмом шалений, несамовитий клич: — О, аве, Цезар! Морітурі те салютант!! І гойднулася земля від реву і реготу, від крику і тупоту, взялася вогнем і димом розіллялася смерчем великої битви…"
"...Він та безмежно вірив у своїх братів, як у свою матір, як у свого батька, як у самого себе, що ніяке підозріння не вкладалося ані в його голові, ані в серці. Спіймав себе на тім, що йому хотілося нагло заплакати з досади, як тоді батькові в оцій саме тюрмі і в цій самій, може, камері. Заплакати та й лягти пластом і вже ні про що не думати, забутись, заціпеніти. Але він не заплакав. Не плакалось. Він лише зціпив зуби, намацав нари і, здершись на них, ліг горічерева, заплющив очі і так лежав пластом. Він не спав і нічого не думав — він марив. Лежав і марив. Слухав, як тонюнько скимлить серце, і утікав від нього в химерне маячіння. Відокремився душею від тіла і покинув його на нарах — нехай лежить тут. На тіло відразу напали армії блощиць і жалили його, мовби кропивою. Але Андрій і не подумав рятуватися, він віддав тіло на розтерзання, нехай. Це все – таки в рідному місті… Цікаво, хто все – таки там грав? Звуки оживили асоціацію про його першу любов, про тонкі пальці на блискучих чорних і білих клавішах рояля, про душі великих геніїв світу, воскреслих в провінційному місті далекої, чужої для Бетховена й інших землі…
...Там, за будинком, на широкому подвір’ї перед піддашшям стояли запряжені коні. Не ті, що були вчора, а інші, сірі в яблуках. Коні, як змії. Вони порскали бадьоро в ранковій прохолоді і гребли копитами землю. Біля лінійки й біля коней вештались і вовтузились якісь люди. То були міліціонери й начальник з ними. Начальник тутешньої ж таки міліції, як потім виявилось. Сержант привів Андрія й поставив його біля лінійки, а сам одійшов геть і стояв збоку. Андрій обіперся на крило лінійки і чекав, позіхаючи. Щось вони довго вовтузяться. А міліціонери квапилися з усієї сили, вони вкладали на лінійку різні речі, Андрієву валізку, мішок з чимось, якісь теки, змазували колеса, перевіряли збрую. Нарешті впоралися з усім, але ще стояли. Виявилося, як зрозумів Андрій з уривків фраз, що немає секретарки. Щось там у неї мусять забирати чи оформляти. Чекали. Чи від того, що був надто легко вдягнений, чи від нервової перевтоми Андрія пробирали легенькі дрижаки. Ні, таки було холодно. Це ж серпень місяць — місяць холодних світанків. Зосередившись в собі, Андрій думав про ранішні качині перельоти, коли отак стоїш біля воза в лузі, і мусиш іти крізь туман до саги десь, і боїшся ступати в росу босими ногами… А надворі дедалі дужче сіріло. Нагло Андрія неначе щось штовхнуло під серце, він підвів голову і аж поточився від несподіванки: Катерина! «Так от хто вночі грав сонату Бетховена!!»...
...Весь час тримаючи Катрине заплакане обличчя в схвильованій душі, він журно розглядав усе, що бігло назустріч, давно не бачене і вже напівзабуте. Може, не так напівзабуте, як змінене, якось чудно перейнакшене. Тільки не так перейнакшене, як того слід було б сподіватися. Він сподівався побачити рух вперед, зматеріалізований в будівлях, в спорудах, в показних матеріальних удосконаленнях, відповідних до епохи, в якихось новітніх атрибутах культури й цивілізації. Гай – гай. Все таке, як і було. Тільки колись воно було молодше на низку років і, хоч і примітивне, зате життєрадісне, квітуче в своєму дикому примітивізмі. Тепер же те все якесь занедбане, засушене, запорошене, постаріле на цілу вічність ніби, вкрите лишаями й іржею, повикривлюване, повищерблюване. Аж дивно ставало, як і де ж тут могла приміститися й жити заблукана душа великого Бетховена?.."
