"...Час від часу, коли Кнехт прощався з святим отцем після спільної праці, той давав йому зрозуміти, що ввечері можна прийти до нього, і після напруженої лекції чи запальної дискусії наставала мирна година відпочинку: Йозеф приносив клавікорди або й скрипку, старий сідав за фортепіано в лагідному сяйві свічки, солодкий восковий запах якої сповнював маленьку кімнату разом із музикою Кореллі, Скарлатті, Телемана чи Баха, що їх вони грали по черзі або разом. Старий рано лягав спати, а Кнехт, набравшись сили від тієї невеликої музичної молитви, працював потім до пізньої ночі, поки дозволяли монастирські правила..."
"...Він говорив цілком поважно, проте його тихий голос і старече, мудре обличчя надавали аж надміру чемним словам дивовижної багатозначності: в них поєднувались поважність і іронія, покора й тихий посміх, пафос і гра, які можна було б відчути, скажімо, під час зустрічі двох святих чи князів церкви в їхніх нескінченних поклонах і церемонії ввічливого довготерпіння. Ця суміш зверхності й глузливості, мудрості й химерної церемонності, яку Йозеф Кнехт спостерігав у китайців, подіяла на нього цілюще; він усвідомив, що давно вже не чув цього тону — ним ще майстерно володів Магістр Гри Томас, — і радісно, вдячно прийняв запрошення. Коли він увечері в далекому кінці тихого бічного флігеля знайшов помешкання отця Якоба й нерішуче зупинився, не знаючи, в які двері постукати, то раптом, на свій великий подив, почув звуки клавіра. Він прислухався і впізнав сонату Перселла. Грали її без претензій на віртуозність, але чисто й суворо; прозора, чиста, ясна музика з ніжними тризвуками долинала до нього й нагадувала про вальдцельські часи, коли він такі твори грав на різних інструментах із своїм приятелем Ферромонте. Він з великою втіхою дослухав до кінця сонату, що звучала в цьому тихому темному коридорі так самітно й нереально, так сміливо й невинно, так подитячому і водночас зверхньо, як кожна гарна музика серед безнадійної німоти світу, і постукав у двері.
— Прошу! — озвався отець Якоб і зустрів його з властивою йому скромною гідністю. На невеличкому роялі ще горіли дві свічки. Так, відповів отець Якоб на Кнехтове запитання, він щовечора грає півгодини або й годину, працю закінчує, тількино починає смеркати, і перед сном ніколи не пише й не читає. Вони завели мову про музику, про Перселла, про Генделя, про старовинні музичні традиції бенедиктинців, ордену, якому завжди близькі були музи і з історією якого Кнехт захотів познайомитися ближче..."
"...Сама церемонія була дуже проста. Другого дня Магістр музики, як того вимагав статут, запросив двох членів Ордену у свідки й дав Кнехтові статтю з орденського статуту як вправу для медитації. В статті було сказано: «Якщо Колегія призначає тебе на якусь посаду, то знай: кожен подальший ступінь — це не крок до волі, а новий обов’язок. Чим вища посада, тим більший обов’язок. Чим більша влада, тим суворіша служба. Чим сильніша особистість, тим неприпустиміша сваволя». І ось вони зібралися в музичній келії Магістра, тій самій, де колись відбулося перше ознайомлення Кнехта з мистецтвом медитації; на честь урочистої події Магістр попросив її винуватця зіграти прелюдію до хоралу Баха, потім один зі свідків зачитав скорочений варіант статуту, а сам Магістр поставив своєму молодому приятелеві усі ті питання, які належало ставити за ритуалом, і прийняв від нього обітницю..."
"...Таким чином, та кривуляста дорога, яку долав у своїх наукових студіях Кнехт, була просто точним відтворенням і багаторічним опрацюванням схеми однієї партії, свідомим задумом, бажанням домогтися свого. Щоб засвоїти зміст цієї партії, яку вони колись учнями задля вправи скомпонували за кілька днів і яку мовою Гри можна було відчитати за чверть години, він гаяв рік за роком, сидів у бібліотеках і в аудиторіях, вивчав Фробергера й Алессандро Скарлатті, побудову фуги та сонати й китайську мову, повторював математику, опановував систему звукових фігур і Фойстелеву теорію відповідності шкали кольорів певним музичним тональностям. Виникає питання, чому він вибрав цей тяжкий, незвичайний, а головне, такий самітний шлях — адже його кінцевою метою (поза Касталією сказали б: обраним фахом) була, безперечно, Гра в бісер. Якби він, тепер уже як вільний слухач, ні до чого себе не зобов’язуючи, вступив до котрогось з інститутів Vicus Lusorum, вальдцельського Селища Гри в бісер, то йому було б багато легше вивчати всі спеціальні предмети, пов’язані з Грою, він будьколи міг би отримати пораду й відповідь на кожне запитання, а крім того, міг би віддаватися своїм студіям серед товаришів і однодумців, а не мучитись самотою, часто наче в добровільному вигнанні. Але він ішов своїм шляхом...."
"...Сталося так, що один із приїздів Магістра музики, які траплялися дуже рідко, припав на той час, коли Йозеф, стомлений і виснажений своїм завданням, на превелику силу втримував душевну рівновагу. Магістр зрозумів це з деяких натяків хлопця, але ще більше свідчила про це його неуважність, змарнілий вигляд, неспокійні очі. Магістр поставив йому кілька запитань, проте Йозеф відповідав неохоче, був якийсь скований. Тоді Магістр, стурбований станом хлопця, більше ні про що не розпитуючи, повів його до музичного класу, під тим приводом, що хоче йому розповісти про якесь невеличке музичне відкриття. Він попросив Кнехта принести клавікорди, настроїти їх і помалу залучив його до розмови про походження сонати. Нарешті хлопець трохи забув про свій клопіт, захопився й заспокоївся, вдячно дослухаючись до слів і до гри Магістра. Той не квапив учня, терпляче очікуючи, поки він вийде з своєї внутрішньої глухоти і буде готовий сприймати його науку. І коли настала та хвилина, Магістр скінчив свій екскурс в історію музики, зіграв на закінчення одну з сонат Габрієлі, потім підвівся і, повільно походжаючи по маленькому класі, почав розповідати: — Багато років тому ця соната дуже зацікавила мене. Це було ще в мої студентські часи, задовго до того, як мене призначили вчителем, а потім Магістром музики..."
"...Та хоч тепер стосунки між Кнехтом і Десиньйорі набули гідної форми, а їхні диспути стали необхідним елементом тодішнього вальдцельського життя, все ж таки для самого Кнехта цей тягар, цей конфлікт майже не стали легшими. Натхнений високим довір’ям і відповідальністю, покладеною на нього, він упорався з своїм завданням, і найкращим доказом сили й життєздатності його натури було те, що він домігся цієї перемоги без видимої шкоди для себе. Проте в душі він дуже страждав. Бо ті теплі, дружні почуття, що тепер з’явилися в його серці до Плініо, симпатичного й дотепного, досвідченого й красномовного товариша, поширювались і на той чужий світ, який репрезентував його приятель і супротивник, на світ, який Кнехт пізнавав і вгадував в образі Плініо, в його словах і жестах, так званий реальний світ, де були ніжні матері й діти, люди, що страждали від голоду, й притулки для убогих, газети й виборча боротьба, той примітивний і водночас витончений світ, у який Плініо повертався на кожні канікули, щоб побачитися з батьками й родичами, позалицятися до дівчат, побувати на робітничих зборах чи розважитись у фешенебельних клубах, тим часом як він, Кнехт, залишався в Касталії, гуляв по околицях містечка і плавав з товаришами, вивчав річеркари Фробергера* або читав Гегеля..."
* …річеркари Фробергера… — Річеркар — музичний твір поліфонічної будови, поширений у західноєвропейській музиці XIV–XVII ст. Фробергер Йоганн Якоб — німецький композитор і органіст XVII ст. Всі прізвища композиторів у романі — справжні.
"...Один, з яким він зійшовся в перші ж таки місяці, Карло Ферромонте (згодом він як наступник Магістра музики посів друге за значенням місце в Колегії), був однолітком Кнехта; ми йому завдячуємо, між іншим, історію стилів гри на лютні в шістнадцятому сторіччі. В школі його прозивали Рисоїдом і цінували як приємного товариша в іграх. Дружба Карло Ферромонте з Кнехтом почалася з розмов про музику й тривала довгі роки. Вони разом вивчали нові музичні твори й виконували вправи, про що ми частково довідалися з нечисленних, але дуже змістовних листів Кнехта до Магістра музики. У першому з цих листів Кнехт називає Ферромонте «знавцем музики, багатої на орнамент, прикраси, трелі і т. д.»; він грав з ним Куперена, Перселла та інших композиторів кінця сімнадцятого й початку вісімнадцятого сторіч. В іншому листі Кнехт докладно пише про ці вправи й про цю музику, «де в багатьох п’єсах майже над кожною нотою стоїть знак прикраси». «Коли посидиш отак, — пише він далі, — кілька годин поспіль над групетто, трелями й мордентами, то пальці стають ніби заряджені електрикою»..."
