Ліна Костенко "Записки українського самашедшого": Александр Вертинский "Я не знаю, зачем и кому это нужно"

 

"...Наші миротворці вже облаштовуються в Іраку, базовий табір у долині Сенаарській, неподалік Вавилона. Це ж треба, навмисно не придумаєш, базовий табір біля руїн Вавилона! Як там було у пророцтві? Що коли впаде Вавилон і стане румовищем, і притулком для шакалів, то кожен, хто його побачить, «буде, вражений, посвистувати, дивлячись на його рани». Не знаю, чи посвистують наші хлопці, їм уже, мабуть, не до того. А чому б справді не побачити світу, як казав той хлопчина? Там же, куди не глянь, історія і легенда. І сам Багдад — чого його бомбити, краще б походили по музеях. Побували б на розкопках Ніневії, побачили б палац Сарданапала, а може, і який уламок клинописної таблички. Розпитали б про могилу Александра Македонського.
Але їх там на екскурсію, мабуть, не водять. Вони ж, либонь, і гадки не мають, що знаходяться на території колишнього Раю.
Ну, і що ж там вродило на Древі пізнання Добра і Зла?
З голови чомусь не йде пісенька Вертинського: «Я не знаю, зачем, и кому это нужно? Кто послал их на смерть не дрожавшей рукой?»
Це ж і мій син виросте, і його кудись пошлють «недрожавшей рукой». Неодмінно ж десь набрякатиме глобус Воланда, політики таки ж призведуть. То хай би й зійшлися, як хижі звірі, показали одне одному зуби і розійшлись. Але ж ні, покоління за поколінням посилають на війни молодих, здорових і гарних, а самі, як пінгвіни, розкланюються на самітах та фуршетах..."