"...Як маршрутів нема — кидаєшся навмання до колись близького. Побачив Броньчин велосипед біля огорожі. Викотив на порожню вулицю. «До циган поїду, на хутір», — вирішив.
Дурня, звісно. Де на тім велосипеді вночі по ямах?! Завалився раз-другий, покинув Броньчин ровер під соснами при дорозі, пішов навпростець до Сейму. Який-не-який човен знайде, переправиться, а там уже і хутір… Лоша, певно, гарною конякою стало. Ром Петро за кіньми, як за дітьми. Цікаво, Лорд, Ванда і Кассіопея Гоцика впізнають?
Хутір заховався посеред лісу. Не видавав своєї присутності й жодним вогником — чужа людина пройшла б повз нього і не помітила. «Ніби повиздихали», — подумав. Біля циганських хат собаки не брешуть, темно й німо. Тільки від дальнього краю хутора, де місцеві лояльно співіснували з ромами, п’яні волання. «Один раз в год… сады цветут…» А-а-а, таки не повиздихали. Дійшов до Петрового подвір’я, що воно городом у ліс врізалося, перестрибнув через огорожу, ніби хвіртка не для нього. До стайні. А нащо йому Петро? Гоцику з Петром про що базікати? Гоцик тільки на коней гляне…"
"...Не треба мені розповідати про твій ректум, - місіс Клаузен критично втупилась в нього поверх своїх окулярів-половинок. - Якби в наглядовій раді дізналися, що я тобі тут дозволяю робити, вони б мене точно загнали до старечого притулку плести кошики у тій філії, що аж у Нешуа. Туди, де рожеві стіни й заяложений Мантовані*, - фиркнула вона. - Доктор Сон, треба ж таке..."
* Annunzio Paolo Mantovani (1905-1980) - британський диригент італійського походження, аранжувальник-новатор, керівник власного оркестру легкої музики, що відзначалася надзвичайно солодкавим звучанням струнних інструментів.
"...Якось після полудня в понеділок, десь через рік після падіння Веж-Близнюків, Абра, - тепер уже ходяча і з впізнаваними словами, що почали вигулькувати з-поміж її ледь не безупинного лепету, - злегка похитуючись, підійшла до передніх дверей і гепнулась там на дупку зі своєю улюбленою лялькою в пелені.
- У тебе там гніздечко, милесенька? - запитала Люсі. Вона, сидячи за піаніно, якраз грала регтайм Скотта Джопліна*..."
* Scott Joplin (1868-1917) - піаніст і композитор, афроамериканець, який стоврив регтайм, жанр "рваної", синкопованої музики, з якого пізніше розвинулися джаз, бугі-вугі, рок-н-рол тощо.
"... - Ну, вона грає. Ще з початкової школи. Вона не видатна піаністка, нічого такого, але грає насправді добре. У нас "Фогель", його їй подарували мої батьки на наше весілля. Інструмент стоїть у вітальні, там само раніше містився й Абрин манеж. Серед усього іншого я на Різдво 2001-го подарував Люсі також збірку пісень "Бітлз", перекладену для роялю. Абра зазвичай лежала в манежі, бавлячись зі своїми іграшками, і слухала. З того, як вона посміхалася, як перебирала ніжками, можна було зрозуміти, що їй подобалася та музика.
Джон нічого на це не зауважив. Більшість дітей люблять музику і показують своє задоволення від неї різними способами.
- У тій збірці є всі хіти - "Хей, Джуд", "Леді Мадонна", "Хай буде так", - але Абрі між ними найбільше подобалася одна пісенька, далебі не найзнаменитіша, яка називається "Тільки не вдруге"*. Ви її знаєте?
- Так зразу й не згадаю, - відповів Джон. - Упізнав би, мабуть, якби почув.
- Вона ритмічна, проте, на відміну від більшості швидких речей "Бітлз", побудована не на звичному гітарному акомпанементі, а на фортепіанній фразі. Це не зовсім бугі-вугі, але доволі близько. Абра її дуже полюбила. Вона не просто дригала ніжками, коли Люсі грала цю мелодію, а фактично перебирала ними, ніби крутила педалі велосипеда. - Дейв заусміхався своїм спогадам, ніби знову побачивши, як Абра лежить на спині у яскраво-пурпурових повзунках, вона ще не вміє ходити, але вже танцює у колисці, немов якась королева дискотеки. - Інструментальний переграш там майже весь на фортепіано, і він простий, як мило. Ліва рука просто грає по одній ноті. Усього їх там двадцять дев’ять - я порахував. Навіть дитина б зіграла. І наша дитина це зробила..."
* "Not A Second Time" (1963) - пісня авторства Джона Леннона і Пола МакКартні, записана "Бітлз" на їх другому альбомі "With the Beatles"
"...У певному містечку на західному березі річки Гадсон у штаті Нью-Джерсі є парк, названний іменем найславетнішого тутешнього мешканця*. У ясний день звідси відкривається чудова панормама Нижнього Мангеттена. Правдивий Вузол прибув в Хобокен восьмого вересня, зупинившись на заздалегідь зарезервованій ексклюзивно на десять днів приватній парковці...
...Вранці одинадцятого вересня Правдиві, передаючи одне одному чотири біноклі, спостерігали атаку на Вежі-Близнюки зі своєї автостоянки. Вид із Синатра-парку був би кращим, але Роза нікому не мусила пояснювати, що зібравшись там завчасно, вони могли б попасти під підозри... а в наступні місяці й роки американці стануть вельми підозрілою нацією: щось побачив - скажи..."
* Hoboken - засноане у ХVII сторіччі голандцями портове місто; в Хобокені народився співак і кіноактор Френк Сінатра (1915 - 1998), на честь якого в рік його смерті було створено парк з набережною, звідки відкривається вид на Мангеттен
"...Переміна підгузків її не заспокоїла, мамина цицька теж. не допомогло ані безкінечне носіння на руках туди-сюди по коридору, ані тисяча куплетів "Коліс на автобусі"*. Нарешті, тепер уже налякана - Аббі була її первісточкою, і Люсі відчула себе загнаною в глухий кут, - вона зателефонувала Кончетті в Бостон. Хоча йшла лише друга година ранку, Момо відповіла вже на другому гудку. Їй було вісімдесят п’ять, і сон в неї був такий же тонкий, як її шкіра. Вона уважніше дослухалася до плачу своєї правнучки, аніж до плутаної розповіді Люсі провсі ті звичайні засоби, які вони намагалися застосувати..."
* "The Wheels on the Bus" - популярна в англомовних країнах з середини ХХ сторіччя дитяча пісня невідомого авторства з безліччю варіантів слів.
"... День дійсно виявився клопітним, але під полудень визирнуло сонце і температура знову піднялася вище п’ятдесяти. Сніг танув, і Тінітавн сповнився звуками сотень маленьких водоспадів. Настрій Дена підвищувався разом з температурою, він навіть вловив себе на тому, що наспівує ("Юначе! Колись я був у твоїй шкурі!"*), штовхаючи поперед себе снігоздувач по двору маленького торговельного центру при толоці..."
"...Кінгслі підвівся. Він був дебелим чоловіком, тож для нього це був повільний процес. Ден також став на рівні, і коли Кінгслі простягнув йому понад столом свою, завбільшки як окорок, долоню, Ден її потиснув. Тепер згори гупали "КейСі & Оркестр Сонячного Сяйва"*, розповідаючи всенькому світу, що саме таким чином їм подобається, ого-ого, ага-ага.
* "KC & the Sunshine Band" - диско-фанк гурт, популярний у 1970-х; "That's The Way I Like It" - їхній хіт 1975 р., текст якого в той час вважався ризикованим через легкі сексуальні натяки.
"...Згори над ними на зміну "Вай-Ем-Сі-Ей" прийшла "Я переживу"*. І тут, наче він тільки й чекав нової пісні, Кінгслі всунув Денові рекомендації назад до течки і передав її через стіл..."
* "I Will Survive" - хіт 1978 р. співачки Глорії Гейнор (нар. 1949 р.), одна з найвідоміших пісень епохи диско, яку досі виконують безліч артистів різних музичних стилів.
"...Судячи з його помережаного венами носа, Кейсі Кінгслі не завжди страшенно не міг терпіти пияцтво. Він був дебелим чоловіком, який не так сидів у своєму маленькому, захаращеному кабінеті, а радше ніби мав його одягненим на собі. Наразі він, відхилившись назад разом із кріслом, сидів за своїм столом і переглядав Денові рекомендації, які той подав йому у акуратній блакитній течці. Потилицею Кінгслі майже торкався нижньої планки простого дерев’яного хреста, який висів на стіні поряд із взятою в рамку фотографією його родини. На тій фотографії молодший, стрункіший Кінгслі позував разом із дружиною і трьома дітьми в купальних костюмах десь, на якомусь пляжі. Крізь стелю, лише трохи приглушені, лунали звуки "Вілідж Піпл", які під акомпанемент завзятого тупотіння багатьох ніг співали свю "Вай-Ем-Сі-Ей"*. Ден уявив собі якусь гігантську стоногу. Таку, яка лиш недавно побувала в місцевого перукаря, і одягнену в трико завдовжки з дев’ять ярдів..."
* "Village People" - заснований 1977 р. секстет у стилі диско, уславлений пародійним гей-іміджем, чіпкими мелодіями і кумедними текстами; їхній хіт 1978 р. "YMCA" - про те, як весело ночувати в хостелах Християнської асоціації молоді.
"...Ті трупні мухи у вбиральні, які залазили до рота містера Бізнесмена і вилазили назовні, які повзали по вологій поверхні його очей. Містер Дилер спитав Дена, на що він так дивиться. Ден йому відповів, що ні на що, що це не має значення, давай подивимося, що там у тебе. Виявилося, що в містера Дилера повнісінько товару. У них зазвичай так. Потім насунулася поїздка до неї додому в іншому таксі, Діні тоді вже пирхнула з тильного боку своєї долоні, така пожадлива - чи така спрагла, - що не могла зачекати. Вони вдвох намагалися співати "Містера Робото"*..."
* "Mr. Roboto" - пісня гурту "Styx" з рок-опери "Kilroy Was Here" (1983) про ув'язненого музиканта, який тікає з футуристичної тюрми, поборовши робота-охоронця і перебравшись у його корпус.
"...Він побачив дещо гірше: зрештою, вона не була жінкою. Можливо, не малоліткою (прошу, Боже, тільки не сцикавкою кримінального віку), але їй напевне було не більше двадцяти, а можливо, й менше вісімнадцяти років. На одній стіні висів тремтливо дитячий плакат "КІСС"*, на якому Джин Сіммонс вивергав із себе вогонь. На іншій - гарнюнє кошеня з настраханими очима вчепилося в гілку дерева. ЧІПКО ТРИМАЙСЯ, БЕЙБІ - радив напис на цьому плакаті..."
* "KISS" - заснований 1973 р. рок-гурт, уславлений своїми яскравими шоу: зухвалі "космічні" костюми, "балаганний" грим, вибухова піротехніка.
"...Чи пам'ятає він власне ім'я? Так! Деніел Ентоні Торренс. Чи знає він ім'я тієї ціпки, що хропе на матраці в кімнаті? Так! Діні. Прізвища він не пригадував, але цілком імовірно, що вона йому зовсім не називала. А ім'я поточного прехидента він знає?
Дена вжахнуло, що не знає, спершу ні. У цього парубка хвацька, як у Елвіса, зачіска і ще він грає на саксі - доволі поганенько. Але як його звати?..."
"...Невже він насправді таке говорив? Він не на жарт перелякався, що дійсно таки говорив. Дещо з учорашнього почало йому зараз надходити, і навіть оцього "дещо" було вже занадто. Грав у "вісімку" на більярді. Хотів було хвацько підкрутити биткову кулю, але кіксонув, і та, вимазана крейдою мала сучка, тільки черкнула через край столу і покотилася, підскакуючи, аж до джукбосу, з якого якраз звучала - та що ж інше з нього могло грати - кантрі музика. Пригадалося, начебто Джо Діффі*..."
Joe Logan Diffie (нар. 1958 р.) - співак у стилі кантрі, відомий своїми гумористичними текстами.
"...Коли я ще грав свої доволі примітивні партії на ритм-гітарі у гурті, що звався "Рештки на глибокому дні", незрідка разом із нами виступав Воррен Зівон*. Воррен любив майки сірого кольору та фільм на кшталт "Царини павуків". Він наполягав, аби в тому розділі наших концертів, що зветься "на біс", саме я виконував його фірмову пісню "Лондонські вовкулаки". Я заперечував, кажучи, що негодящий. Він мене переконував, що навпаки. "Тональність соль-мажор, - казав Воррен, - і голоси, вий щосили, від щирого серця. Найголовніше - грай, як Кіф".
Мені ніколи не грати, як Кіф Річардс**, хоча я завжди щосили старався, і з Ворреном поруч мене, який, регочучи, мов скажений, підпирав мене голосом нота в ноту, я завжди отримував шалений кайф..."
* "The Rock Bottom Remainders" (1992-2012) - спорадичний рок-гурт (окрім Стівена Кінга, в ньому грали також інші відомі американські птсьменники, а іноді й популірні фахові музиканти), який своїми концертами зібрав загалом понад 2$ млн на благодійність; Warren Zevon (1947-2003) - близький друг Стівена Кінга, рок-гітарист і співак, відомий своїми саркастично-макабричними піснями, зокрема його хіт "Werewolves of London" (1978) також входить до репертуару багатьох інших рок-зірок.
The Rock Bottom Remainders
Warren Zevon
"Werewolves of London"
** Keith Richards (нар. 1943 р.) - співзасновник, гітарист і композитор гурту "The Rolling Stones" з відчайдушно-розгойданою. часто наслідуваною іншими зірками манерою гри і повединки на сцені.
"...Миссис Гуревич отнеслась к этой идее без восторга, но сын уперся и настоял на своем. Вот почему Мистер Зельц был оторван от материнской груди и, навсегда распрощавшись с пятью своими братьями-сестричками, переехал из приюта для бродячих животных в Норт-Шоре на Гленвуд-авеню в Бруклине. Честно говоря, Мистер Зельц детство свое помнил крайне смутно. Людской язык поначалу давался ему с трудом. Чудовищный акцент и путаная речь миссис Гуревич, а также склонность Вилли к пародированию голосов различных персонажей (он изображал то Габби Хейса, то Луиса Армстронга; начав день с голосом Граучо Маркса, он мог закончить его, уже подделываясь под Мориса Шевалье) только осложняли дело. По этой причине у Мистера Зельца ушло несколько месяцев на овладение основами английской речи. Кроме того, он страдал от проблем, обычных для всех щенков: мочевой пузырь и прямая кишка не хотели слушаться его. Отсюда постоянно расстеленные на полу кухни газеты и стенания миссис Гуревич всякий раз, когда Мистеру Зельцу случалось помочиться в неположенном месте. Миссис Гуревич была капризной старой дамой, и если бы не нежные руки Вилли и не его ласковые слова, жизнь в квартире Гуревичей могла стать сущим адом..."
"...Вилли вырос американцем, мальчишкой из Бруклина, игравшим в стикбол на улице, читавшим украдкой под одеялом комиксы и слушавшим Бадди Холли и Биг Боппера. Ни мать, ни отец ничего не понимали в этих радостях жизни, но Вилли это мало трогало, поскольку в те годы важнейшей целью его жизни было убедить себя в том, что родители у него не настоящие. Они казались ему чужими и непонятными с их нелепым польским акцентом и странными угловатыми манерами. Бессознательно он чувствовал, что выживет, только если сумеет противостоять им во всем. Когда отец скоропостижно скончался в сорок девять лет от сердечного приступа, скорбь Вилли помогло перенести тайное чувство облегчения. Еще на пороге отрочества, в двенадцать лет, он сформулировал свою жизненную философию: повсюду искать беды себе на голову. Чем больше страданий выпадает на твою долю, тем ближе ты оказываешься к истине, к неприглядной сути существования, а что может быть ужаснее, чем когда твой старик сыграет в ящик всего через шесть недель после того, как тебе исполнилось двенадцать? Подобное событие накладывало на тебя трагический отпечаток, снимало с дистанции крысиных бегов навстречу тщетным упованиям и сентиментальным иллюзиям, омрачало твой лик тенью подлинных душевных терзаний. На самом же деле Вилли особенно и не страдал. Отец для него всегда оставался загадочной фигурой; он мог молчать неделями, а затем вдруг разражаться внезапными вспышками гнева. Не раз он награждал Вилли оплеухой по самым пустяковым поводам. Нет, жизнь без этого мешка со взрывчаткой у тебя под боком была не столь уж и тяжела. Честно говоря, привыкнуть к отсутствию отца не составило ни малейшего труда..."
"...Но после летних каникул, когда занятия возобновились, миссис Свенсон в школе не появилась. Ее мужу предложили новую работу в Балтиморе, и поскольку она была не только педагогом, но и женой, что ей оставалось, кроме как покинуть Бруклин и последовать за мистером Свенсоном в Балтимор? Для Вилли это был жестокий удар, смягчало который лишь то обстоятельство, что, хотя его наставница и находилась далеко, она его все же не забывала. В течение нескольких лет миссис Свенсон поддерживала оживленную переписку со своим юным другом, читала и рецензировала рукописи, которые он присылал ей, дарила Вилли на день рождения пластинки со старыми записями Чарли Паркера и снабжала адресами маленьких литературных журналов, которые могли бы напечатать его работы. Пылкое хвалебное рекомендательное письмо, написанное ею в год окончания школы, помогло Вилли получить стипендию в Колумбийском университете. Миссис Свенсон стала его музой, ангелом-хранителем и счастливым талисманом в одном лице. В то время Вилли было не о чем мечтать — казалось, он живым попал на небо. Но в 1968 году произошел внезапный срыв, обострение шизофрении, припадок сумасшедшего фанданго, отплясанного на высоковольтных проводах. Вилли поместили в клинику, и после шести месяцев шоковой терапии и психотропных медикаментов он вышел оттуда непоправимо переменившимся. Вилли пополнил ряды душевно увечных. После больницы Вилли уже не писал стихов и рассказов и ему редко удавалось отвечать на письма миссис Свенсон. Причины не столь уж и важны. То ли у него голова не тем была занята, то ли он начал стесняться общения с наставницей, а может, он просто потерял веру в Федеральную почтовую службу и пришел к убеждению, что почтальоны постоянно заглядывают в доставляемую ими корреспонденцию. Так или иначе, некогда объемистая переписка с миссис Свенсон свелась к скудному обмену открытками от случая к случаю, в основном к рождественским поздравлениям с типографским текстом. Так продолжалось лет десять, пока, году в 1976-м, переписка не прекратилась вовсе. С тех пор они не обменялись ни строчкой, ни словом..."
"...В Польше смеркалось раньше. Или же собиралась гроза. А может быть, что-то случилось с моим восприятием света. Когда я в назначенный час вышел во внутренний двор, мне показалось, что деревья, кусты, витражи уже тонули во мраке. Только ртутные отблески заходящего солнца еще играли в верхушках кипарисов, ветвях самшита, цветных стеклах окон.
Я шел по двору. Внезапно я различил белое пятно у основания колонны, подпирающей фигуру святого. Я разглядел светлую волну волос на фоне серой спинки скамьи. Мне сразу же вспомнилась опера Массне «Манон», которую я часто слушал в студенческие годы. Там есть реплика, когда героиня впервые встречает кавалера Де Грие: «На каменной скамье я жду! Придите!..»
Еще три шага, и волнение овладело всем моим существом.
"...В белой комнате человек переставлял папки в металлическом шкафу. Он был коренаст, от силы метр шестьдесят пять ростом. Большие очки, длинная челка. Сходство с Элтоном Джоном было поразительным, только у него были седые волосы. Должно быть, ему было под шестьдесят, но его одежда – вытертые джинсы и фуфайка – скорее вызывала в памяти образ студента колледжа Беркли. На ногах у него были кроссовки «стен-смит»..."
"...Я погасил сигарету и взглянул на пепельницу, полную окурков. Вокруг меня сгустился настоящий табачный туман, и пришлось раздвинуть полог вокруг кровати. Моя версия казалась правдоподобной, но что толку пережевывать ее всю ночь, не имея возможности чем-то ее подкрепить?
Я приоткрыл окно и погасил свет. Глаза у меня слипались. Мне вдруг представились часы Сильви Симонис: песочные, в виде эллипса, с резными корпусами, с бронзовыми позолоченными фигурками, держащими лук, молоточек, рожок… Я задремал, но часть сознания продолжала бодрствовать. Карманные часы… Циферблаты, окруженные ракушками… Украшения в виде листьев, земных сфер, лир…
И вдруг из-за часовых стрелок надвинулась тень. Черный силуэт в рединготе и шапокляке. Я не мог различить его черты, но знал, что его намерения пагубны. Сразу вспомнился Мефистофель и Дапертутто из оперы «Сказки Гофмана». Тень склонилась надо мной, придвинула губы к моему уху и прошептала: «Я нашел жерло».
Это был не голос с кассеты, а голос Люка. Я выпрямился как раз вовремя, чтобы увидеть его глаза, красные от ярости. Именно эти глаза смотрели на меня из зарослей у монастыря Богоматери Благих дел..."
"...Я приветствовал окружавших ее женщин: пять или шесть сладострастных угольно-черных бутонов стояли у затянутых фиолетовым бархатом стен. Их большие черные глаза напоминали «Заклинательницу змей» Руссо Таможенника.
– Ты по мне скучал?
– Прямо не знаю, как вынес разлуку.
У нее в груди что-то заклокотало. При каждом взрыве хохота она выставляла напоказ все свои зубы. Я разглядывал «подружек». Одежда из переливчатой ткани и пирсинг везде, где только можно, – в губах, в ноздрях, в пупке. Особенно меня заинтересовали их парики – косички, выбеленные прядки. Секс-бомбы в духе шестидесятых, на манер Дайаны Росс…"
"...Я поставил папки на место: свою дозу я уже получил. На других полках в хронологическом порядке были расставлены папки, относящиеся к другим векам: XIX, XVIII… Я мог купаться в этом кошмаре до самой зари. Гравюры, картины, описания, и все на ту же тему: войны, пытки, казни, убийства… Антология зла, таксономия жестокости. Но что означала эта буква «Д», написанная на корешке каждой из папок?
И вдруг меня осенило: «Д» – это дьявол, или демон.
Я вспомнил «Танцы с мистером Д» группы «Rolling Stones».
"...Я положил трубку и вызвал Фуко. Пока я обдумывал подробности ночных происшествий, в дверь моего кабинета постучали. Старший оперативник моей группы выглядел жизнерадостным шалопаем: курчавые волосы, узкие плечи, обтянутые «Бомбером», сияющая улыбка. Фуко был как две капли воды похож на Роджера Далтри, солиста группы «Who» времен Вудстока..."
"...Прислонившись спиной к колоннам и гася окурки в жестяной банке из-под сока, мы вспоминали наших героев: первых мучеников, что брели по дорогам, неся людям слово Божье, и заканчивали жизнь на языческих аренах, а также Блаженного Августина, Фому Аквинского, Хуана де ла Круса… Мы представляли себя рыцарями веры, богословами, крестоносцами современности, революционерами, взрывающими каноны, изгоняющими пергаментных кардиналов из Ватикана, находящими новые необычные решения, чтобы обращать в христианство все новых людей по всему миру.
В то время как другие воспитанники устраивали вылазки в дортуары к девочкам и слушали «Клэш» на плеерах, мы до хрипоты спорили о таинстве причастия, о текстах Аристотеля и святого Фомы Аквинского, которые изучали в оригинале, долго и всерьез обсуждали II Ватиканский собор, казавшийся нам совсем недавним. Я все еще ощущал запах скошенной во внутреннем дворике травы, чувствовал, какой была на ощупь смятая пачка «голуаз», слышал наши ломающиеся голоса, которые то и дело давали петуха, вызывая взрыв хохота. Наши сборища всегда заканчивались словами из «Дневника сельского священника» Бернаноса: «Что с того? Все – благодать». И этим все было сказано...."
"...Я ошибся. Три месяца я пригибал ее голову к моему члену (сталкиваясь с неожиданно стойким сопротивлением. Моя милая возлюбленная оказалась упрямой, как черт), три месяца я обрушивал на нее аргументы, три месяца я по ночам тащил ее за уши к моему члену, — и вдруг, однажды вечером, когда мы слушали концерт Будапештского струнного квартета в Библиотеке Конгресса (на концерт меня пригласила Странница. Исполняли Моцарта), и раздались заключительные аккорды квинтета для кларнета и струнных, — в этот драматический момент раскрасневшаяся Салли вдруг схватила меня за руку. Концерт закончился, мы поехали к ней, забрались в постель, и тут она вдруг заявляет:
— Алекс, я сделаю это… — Что?
Но она уже забралась под одеяло и прильнула к моему члену..."
"...Только этот здравый смысл приводит нашего Портного в бешенство. Гневного Мальчика Опять Понесло! Что значит — «с какой стати»? Пойди спроси у своего пса, если сама не можешь сообразить, дура гойская! Спроси у своего четвероногого гения! «Спотти, ты хочешь чтобы Кей-Кей стала еврейкой? А парень?» А с какой стати ты так довольна собой, а? Может, потому, что беседуешь о собаками? Или потому, что можешь отличить вяз от других деревьев? Или потому, что твой отец разъезжает на деревянной колымаге? Какие у тебя достоинства? Этот нос а-ля Дорис Дей, что ли?!.."
"...Пока я заполняю бумаги у регистрационной стойки, Мартышка (которая в Новой Англии выглядит в высшей степени эротично) бродит по вестибюлю, разглядывая выставленные на продажу вермонтские сувениры.
— Арнольд, — говорит она вдруг.
Я оборачиваюсь:
— Что, дорогая?
— Мы просто обязаны купить этот кленовый сироп для матушки Мандель. Она обожает сироп, — говорит Мартышка, одаривая загадочной улыбкой соблазнительницы, рекламирующей нижнее белье в «Санди Таймс», недоверчивого гостиничного клерка.
Боже, какая ночь! Нет-нет, в постели у нас все как обычно — то же кувыркание, те же страстные вокальные партии Мартышки… Дело было в другом. Я понемногу привыкал к вагнерианскому накалу драмы: во мне зарождался тот самый поток чувств — новый, ужасающий в своем великолепии.
— О, я не могу насытиться тобой, — плачет Мартышка. — Наверное, я нимфоманка? Или все дело в обручальном кольце?
— Может, это оттого, что мы занимаемся недозволенным делом с точки зрения гостиничных правил?
— О, это какое-то чудо! Я чувствую… я прямо с ума схожу! Я ощущаю такую нежность — такую нежность к тебе, милый! Родной, мне хочется плакать, я так счастлива!.."
"...— Не задерживайся, дорогая, — воркуют они вслед своим маленьким тюльпанчикам, когда те, наряженные в платья из тафты, отправляются на школьный бал танцевать с мальчиками, имена которых словно позаимствованы из школьных хрестоматий по литературе. Они не Аароны, Арнольды и Марвины, а Джонни, Биллы, Джимы и Тоды. Не Портные и не Пинхусы, а Смиты, Джонсы и Брауны! Они американцы, доктор, — как Генри Олдрич и Гомер, как Великий Гилдерслив и его племянник Лерой, как Корлисс и Вероника, как Хрипун, который поет под окном Джейн Пауэлл в «Свидании с Джуди». Именно для них Нэт «Кинг» Коул напевает каждое Рождество:
"...Но я про занавески — занавески в домах шике вышиты кружевами, или еще как-нибудь украшены — в стиле, который моя мама иронически называет «гойским вкусом». На Рождество, когда в школе каникулы, и я могу задерживаться на катке допоздна, за гойскими занавесками начинают мерцать огнями елки. Не в нашем квартале — упаси Господь! — и не на Лесли-стрит, и не на Шлей-стрит, и даже не на Фабиан-плейс. Первые елки за окнами появляются на подступах к границе Ирвингтона, а уж когда я вступаю на территорию города, то начинается настоящий ужас: здесь не только елки в каждом доме, но и сами дома украшены разноцветными лампочками, прославляющими Христианство; изо всех репродукторов льются звуки «Тихой ночи», словно — словно? — это национальный гимн, а заснеженные лужайки уставлены маленькими фигурками, изображающими сцену в хлеву, — ей-Богу, от этого стошнить может..."
"...Вместе со своим будущим зятем Морти Фейбишем я ходил на собрания Комитета Американских ветеранов; я помогал Морти, который является членом исполкома, расставлять складные стулья перед началом собраний. Я прочитал «Гражданина Тома Пейна» Говарда Фаста, я прочел книгу Беллами «Оглядываясь назад», я прочел «Финли Рен» Филипа Уайла. Вместе с Морти и сестрой я слушал пластинку с песнями в исполнении хора Красной Армии. Рэнкин, Бильбо, Мартин Дайс, Джеральд Л.К. Смит, отец Кафлин и все эти фашистские ублюдки — мои смертельные враги..."
"...Я тут вспомнил — забавное совпадение, — о самоубийстве, происшедшем в нашем доме, когда мы еще жили в Джерси-Сити. Я тогда был еще совершенным маменькиным сыночком, который жил ароматами ее тела и по-рабски зависел от маминых кугеля и рагеле.
Пятнадцатилетний парень по имени Рональд Нимкин, которого все жилички короновали титулом «Хосе Итурби Второй», повесился в ванной. «Какие у него были золотые пальцы!» — причитали плакальщицы, имея в виду, конечно же, его талант пианиста, — «Какой одаренный был мальчик!». И, вслед за этим: «Вы нигде не найдете мальчика, который любил бы свою мать так же сильно, как Рональд!»
Я клянусь вам, что это не дерьмо какое-нибудь — именно эти слова произносили тогда наши соседки. О самых темных желаниях, гнездящихся в человеческом подсознании, эти женщины рассуждали с такой простотой, будто речь шла о ценах на оксидол или консервированную кукурузу!.."
"...Еще до стенографии мы с отцом сражались по поводу пианино. Этот человек, у которого в доме не было ни проигрывателя, ни хотя бы одной пластинки, был просто одержим страстью к музыкальным инструментам.
— Я не понимаю, почему ты не хочешь играть на музыкальном инструменте? Я просто ума не приложу. Твоя двоюродная сестра, маленькая Тоби, может сесть за пианино и сыграть любую песню — какую захочешь. Стоит ей просто сесть за пианино и сыграть «Чай для двоих», и каждый из присутствующих уже ее друг. У нее нет проблем с друзьями, Алекс, у нее нет проблем с популярностью. Ты только скажи мне, что будешь заниматься музыкой, и я завтра же куплю тебе пианино. Алекс, ты слышишь, что я тебе говорю? Я предлагаю тебе нечто такое, что может изменить всю твою жизнь!
Но то, что предлагал мне отец, меня не интересовало. А то, что я хотел, он мне никогда не предлагал. Но что в этом необычного? Почему это до сих пор так мучает меня? После стольких лет! Доктор, от чего я должен избавиться — от ненависти… или от любви? Скажите же мне…"
"...На крутому повороті «б’юїк» норовливо сіпнувся навскіс, і Хеллоран
обережно убрав його в шори, ледь наважуючись вдихнути. Він знов увімкнув
радіо, і там співала Аріта, і Аріта це було чудово*. Він будь-якого
дня зрадів би її компанії в герцівському «б’юїку»..."
* Aretha Franklin (нар. 1942) — афро-американська співачка, «королева
музики соул», чий вплив прямо або опосередковано позначився на всіх
сучасних поп-вокалістках.
"...Він крутонув кермо «б’юїка» назад вліво,
але нічого не відбулося. Втеча продовжувалася поковзом, і «б’юїк» сонно
плив до краю прірви, пінячись снігом з-під бризковиків. Він рвонув кермо
в протилежний бік, у напрямку зсунення, і перед з задом машини почали
мінятись місцями. Уже в паніці, він різко натиснув на гальма і тоді
почув жорсткий удар. Дорога перед ним пропала… він дивився в бездонне
провалля вируючого снігу з ледь видимими зеленаво-сірими соснами далеко й
глибоко внизу.
(«я вже йду, свята Ісусова матір, я стартую»)
Й от тоді-то машина зупинилась,
похилившись уперед під кутом тридцять градусів, ліве крило прим’яте до
відбійника, задні колеса майже підняті над дорогою. Вони лише безпорадно
крутилися, коли Хеллоран спробував дати задній хід. Його серце
дрібушило, наче під барабанними паличками Джина Крупи*..."
* Gene Krupa (1909—1973) — знаменитий джазовий барабанник епохи свінгових біг-бендів, композитор і кіноактор.
"...Тут, у горах, сніг падав швидше й скаженіше, ніж Хеллоран бодай-колись
бачив (що, по правді сказати, траплялося з ним, либонь, нечасто,
оскільки Хеллоран упродовж усього свого життя намагався бачити сніг
якомога рідше), а вітер бісився химерними поривами — то з заходу
нападав, то з півночі, всуціль закидаючи хмарами пухнастого снігу поле
зору, змушуючи Діка знову й знову холодно усвідомлювати, що, якщо він
проґавить якийсь поворот, його «Електра» запросто може пірнути сторчма
вниз з дороги і ще двісті футів летіти перекидьки до самого дна. Справу
ще більше погіршував його аматорський статус зимового водія. Йому лячно
було, що жовта розділова смуга схована під плинним, крутливим снігом,
його лякали важкі пориви вітру, який беззаборонно дув крізь западини між
пагорбів, змушуючи поковзом никати важкий «б’юїк». Його лякало те, що
попереджувальні дорожні знаки здебільшого були замасковані снігом, тож
хоч монету підкидай — чи дорога далі попереду заверне вліво чи вправо за
цим білим кіноекраном драйв-іну, крізь який, як йому здавалося, він
їде. Йому було лячно, авжеж. Він вів машину в холодному поті
відтоді, як почав дертись на пагорби на захід від Боулдера й Лайонса,
торкаючись педалей акселератора й гальм, немов вони були вазами епохи
Мін[296]. Диск-жокей по радіо поміж рок-н-роловими мелодіями постійно
благав автомобілістів триматися подалі від головних шосе і ні за яких
умов не їхати в гори, бо багато доріг зараз непроїжджі і всі з них
небезпечні. Прозвучали повідомлення про низку невеликих аварій і дві
серйозні: гурт лижників у мікроавтобусі «фольксваген» і якась родина, що
мандрувала в Альбукерке через гори Сангре-де-Кристо. Загальний
рахунок обох катастроф — четверо загиблих і п’ятеро поранених. «Отже,
тримайтесь подалі від тих доріг, залишаючись при гарній музиці з нами,
на «Кей-Ем-Ті-Екс»», — підсумував діджей бадьоро, і тут же поглибив
Хеллоранів розпач, увімкнувши «Пори року на сонечку»: «Ми раділи, ми
втішались, ми були…» — мурмотів безжурно Террі Джекс*, і Хеллоран
зло вимкнув радіоприймач, розуміючи, що вже за п’ять хвилин увімкне його
знов. Без різниці, яка там буде погань, все ж таки з ним краще, ніж
їхати самотнім крізь це біле навіженство..."
* Terry Jacks (нар. 1944) — канадський співак; «Seasons in the Sun» — його
світовий хіт 1974 року, англійська версія пісні французького шансоньє
Жака Бреля, де, зокрема, співається: «Прощавай, люба дружино, я тебе
кохав, але я вже сідаю на потяг до Господа… знаєш, так важко помирати
навесні».
"...Раптом, затамувавши подих, він нахилив
набік голову. Десь на роялі грали бугі-вугі, там сміялися, ляскаючи в
ритм долонями, люди. Звуки крізь ці важкі дерев’яні двері долинали
приглушено, але чутно. Гралася пісня «Гаряче буде цього вечора в старому
містечку»*.
Пальці його розпачливо стиснулись у
кулаки; довелося стримувати себе, щоби не почати гатити ними в двері.
Там знову розпочалася вечірка. Там досхочу литиметься випивка. Десь, із
кимсь іншим танцюватиме та дівчина, під білою шовковою сукнею якої
вчувалася така запаморочлива голизна..."
* «There’ll Be a Hot Time in the Old Town Tonight» (1896) — написана в
стилі регтайм пісня, яка стала популярним військовим маршем, бойовим
гімном різних спортивних команд і далі виконується в різноманітних
стилістичних аранжуваннях.
"...Куранти почали делікатний передзвін.
Уздовж сталевої рейки під циферблатом, зліва і справа, посунулися дві
фігурки. Джек дивився в зачаруванні, забувши про зняття масок. Дзижчав
механізм годинника. Трибки оберталися і зчеплювалися, тепло зблискувала
мідь. Балансирне колесо строго пунктуально похитувалося туди-сюди.
Одна з фігурок зображала чоловіка
навшпиньках з чимось затиснутим у руках, що скидалось на крихітний кий.
Інша була маленьким хлопчиком у блазенському ковпаку. Механічні
фігурки зблискували, вони були фантастично детальними. Спереду на
ковпачку хлопчика було викарбувано слово: БОВВДУР.
Обидві фігурки сковзнули на протилежні
кінці сталевого осьового стрижня. Десь собі теленькав і теленькав мотив
якогось вальсу Штрауса. На цей мотив у його голові почала крутитися
якась нісенітна рекламна фраза: «Купуй собачу їжу, ргав-ргав, ргав-ргав, купуй собачу їжу…»
Сталевий молоток у руках у заводного
татуся впав хлопчику на голову. Заводний син смикнувся вперед. Молоток
піднімався й падав, піднімався й падав. Заперечливо простягнуті руки
хлопчика почали дрижати. Хлопчик присів, а потім опинився у розпластаній
позі. А молоток так само піднімався й падав під легесеньке теленькання
мелодії Штрауса, і Джеку здалося, що він розгледів лице цього чоловіка,
вузласто перекривлене в роботі, розгледів, як відкривається і
закривається рот заводного татуся, як він картає знепритомнілу, прибиту
фігурку свого сина.
На внутрішню поверхню скляного купола бризнула червона крапелька.
"...— Прошу сюди, сер, — проказав у цей час Ґрейді. — Дещо, що може вас зацікавити.
Балачки почалися знову, здіймаючись і
спадаючи у своєму власному ритмі, сплітаючись і виплітаючись з музики
оркестру, який грав тепер свінгову версію «Квитка на поїздку»* Леннона й
Маккартні..."
* «Ticket to Ride» (1965) — в оригіналі з важким бітом пісня «Бітлз» з
альбому «Help!» («Допоможіть!») і їхнього ж фільму з однойменною назвою.
.jpg)
_01.jpg)
