"...Джеку подобався також цей Гріммер, він і йому симпатизував. Гріммеру
доводилося керувати закладом, де не вистачало ні персоналу, ні
фінансування, він намагався тримати там усе купи мотузками зв’язаним і
власною слиною склеєним — на копійчаних асигнуваннях законодавчих зборів
штату, які мусили озиратися на своїх виборців. Гріммер знав, що Мавпа
здатен спілкуватися з людьми, що він не випорожняється собі в штани і не
намагається увігнати ножиці в когось з інших пацієнтів. Він не
оголошував себе Наполеоном. Штатний психіатр, який вів справу Мавпи,
вважав, що найкращі шанси зробити це відкриються перед Мавпою на волі, і
обидва лікарі розуміли — що довше людина перебуває в подібному закладі,
то дужче вона потребує такого замкненого довкілля, як алконавт ковтка
своєї мульки. Але тим часом у їхні двері стукають інші люди. Параноїки,
шизофреніки, циклоїдні особи, напівкататоніки, чоловіки, які заявляють,
що їх забирали на небо в летючих тарілках, жінки, які попалили статеві
органи своїм дітям запальничками «Бік», алкоголіки, піроманіяки,
клептомани, люди з маніякально-депресивним психозом, люди, схильні до
самогубства. Старий знайомий небезпечний світ, бейбі. Якщо ти не міцно
згвинчений, тобі не виповниться ще й тридцяти, як почнеш трястись,
труситись й калататись*. Джек умів співчувати проблемам Гріммера.
Він умів співчувати батькам жертв убивств. Як і самим замордованим
дітям, звичайно. І Мавпі де Лонгу. Нехай читач визначає винних. У ті
старі дні він не бажав судити. Тога мораліста погано сиділа в нього на
плечах..."
* Алюзія на пісню «Shake, Rattle and Roll» (1954), популяризовану піонером рок-н-ролу Біллом Хейлі (1925—1981).
Комментариев нет:
Отправить комментарий